Глава 21. Рита

Дорога до передпольотного VIP-готелю минула в суцільній, важкій тиші. Стас мовчки керував автомобілем, а я дивилася у вікно, стискаючи в долонях маленькі, теплі пальчики Ані. Донька крутилася на сидінні, розглядаючи незнайомі пейзажі, а я намагалася приборкати трепет у грудях.

Коли машина зупиняється біля масивної скляної будівлі з приватним під'їздом, я одразу відчуваю чужорідність цього місця. Це був інший світ — світ статків, кришталевих люстр, абсолютної безтурботності й холодної зверхності, куди мені не було доступу. Але зараз я йшла туди не заради себе. Я йшла як щит для своєї дитини.

Охоронець у бездоганному чорному костюмі мовчки відчиняє перед нами двері й проводить до закритого VIP-залу на верхньому поверсі. За масивними дубовими дверима ховається розкішна вітальня з панорамними вікнами, з яких відкривається вид на злітну смугу.

На нас уже чекають.

У глибині залу, на шкіряному дивані, сидить жінка поважного віку. Ідеально сиве, бездоганно укладене волосся, важкі діаманти у вухах і пряма, наче залізна арматура, осанка. Це тітка Вікторія — втілення аристократичного холоду родини Маркезі. Поруч із нею стоїть молодша дівчина у стильному сучасному костюмі — її м'які риси обличчя та теплі карі очі одразу видають сестру Стаса, Неллі. Він розповідав мені про них дорогою сюди.

— Стасе, — сухий, металевий голос тітки Вікторії розтинає тишу ще до того, як ми встигаємо підійти до столу.

Вона повільно опускає порцелянову чашку на блюдце. Її гострий, наче скальпель, погляд повільно сканує мене з ніг до голови. Вона затримується на моїх простих джинсах, скромній куртці та звичайних черевиках. В її очах спалахує таке щире огидне здивування, ніби перед нею поставили вуличне сміття.

— Ти міг хоча б подбати про належний гардероб для цієї дівчини, перш ніж знайомити її з родиною? — Вікторія навіть не намагається приховати зневагу, говорячи про мене в третій особі. — Хто вона взагалі така? З якого глухого села ти її витяг? Я не чекала, що спадкоємниця роду Маркезі виховувалася дівчиною без жодного походження та поняття про елементарний стиль.

Усередині мене на секунду спалахує гаряча хвиля болю й образи, але я миттєво придушую її. Я згадую слова Олени: ти — мати, твою гідність ніхто не має права відібрати.

Я роблю крок уперед, міцніше перехоплюю ручку Ані й випростовую спину. Я піднімаю підборіддя і дивлюся тітці Вікторії просто в очі — спокійно, холодно, не кліпаючи і не опускаючи погляду ні на міліметр.

— Моє вбрання, мадам, може й не коштує статків, — мій голос лунає дивовижно твердо й рівно, відбиваючись від високих стель залу. — Але воно чисте. І моє «невідоме походження» аж ніяк не завадило мені виростити Аню здоровою, вихованою та любимою дитиною. Здоров'я й спокій моєї доньки для мене значно важливіші за дорогі етикетки та ваші уявлення про стиль.

У залі повисає дзвінка, майже фізично відчутна тиша.

Тітка Вікторія аж трохи відхиляється назад від такої зухвалості, а її доглянута брова обурено повзе вгору. Вона явно не звикла, щоб якась «провінціалка» відповідала їй у подібній формі.

Я переводжу погляд і помічаю, як куточки вуст Неллі ледь помітно здригаються в прихованій, теплій посмішці. Вона уважно розглядає мене, і в її карих очах більше немає чужості — там читається щире захоплення й симпатія до моєї стійкості. Вона явно оцінила те, як я не дозволила зрівняти себе з землею.

— Які дурниці, тьотю! Золото не потребує позолоти, правда ж, Рито? Я — Неллі. І мені дуже приємно познайомитися з тобою і нашою маленькою Анечкою, — Неллі схиляється в простягає Ані долоню. Її світла тепла усмішка трохи зігріває нас у цьому крижаному палаці зневаги. 

— Ну ж бо, доню, привітайся, — кажу я зніяковілій дівчинці і та обережно вставляє долоньку в пальці своєї нової тітки.

Стас робить крок уперед, стаючи між мною та тією мегерою Вікторією, і в його голосі виразно чуються залізні нотки:

— Тітонько Вікторіє, я запросив вас сюди, щоб познайомити з Анею, а не для того, щоб ви оцінювали гардероб її матері.

Перший раунд цієї невидимої війни залишився за мною. Я витримала удар.