Глава 19. Рита

Ніч огортає село важкою, прохолодною тишею. Я сиджу на кухні, підібгавши під себе ноги на старому стільці, й безцільно дивлюся на одиноку свічку, що догорає на столі. У хаті тихо, лише з кімнати доноситься ледь чутне, уривчасте дихання Ані. Температура спала, але її носик усе одно сопить, підтверджуючи кожне слово лікарки.

Коли двері тихо рипнули, я навіть не здригнулася. Олена пройшла босоніж по підлозі, сіла навпроти мене і поставила на стіл дві чашки з гарячим липовим чаєм. Вона довго мовчала, просто розглядаючи моє змучене, зблідле обличчя.

— Він дав мені добу, Олено, — мій голос звучить як шелест сухого листя. Я не витримувую і ховаю обличчя в долонях. — Усього двадцять чотири години. Або я добровільно лечу з ним до Мілана як няня, або він починає судову війну. Він закриє Аню в країні, затаскає мене по експертизах… Він знищить мене.

Сльози, які я так довго стримувала при Стасові, нарешті прориваються назовні. Гарячі, солоні краплі течуть по щоках, падаючи прямо в чашку. Мене трясе від безсилої люті та страху.

Олена протягує руку через стіл і міцно, по-сестринськи стискає мої тремтячі пальці. В її очах немає паніки. Лише спокійна, глибока мудрість жінки, яка звикла дивитися в очі реальності.

— Рито, подивись на мене, — тихо, але твердо каже вона. — Витри сльози й послухай. Я знаю, як тобі боляче і як ти боїшся цього чоловіка. Але давай подивимося на все тверезо. Без емоцій.

Я піднімаю на неї червоні від сліз очі.

— Як тут бути тверезою, Олено? Він хоче відібрати мою дитину!

— Він не відбирає її зараз, він пропонує їхати разом, — м'яко заперечує сестра. — А тепер згадай, що сказала лікарка в кабінеті. Морське повітря для Ані — це не примха. Це пріоритет. Ти сама бачиш, як вона мучиться кожну осінь і зиму. У місті ви оббили всі пороги, і толку ніякого. Ти зможеш сама заробити на життя в Італії на узбережжі? Зможеш зняти там житло, оплатити страховку, лікарів?

Кожне її слово б'є прямо в ціль, і мені нічим крити. Я мовчу, лише судорожно ковтаю повітря.

— І ще одне, Рито, — Олена зітхає, дивлячись у вікно, за яким темніє нічний сад. — Ти можеш вважати Стаса монстром, егоїстом чи дияволом у дорогому костюмі. Але згадай вечір біля ставка. Попри всю його жорсткість і гордість, він без вагань кинувся на ту вербу. Він ризикував собою, він зловив малу в останню секунду, коли гілка вже летіла у воду. Він урятував її, Рито. Батько він чи ні, але Аня йому не байдужа.

Ці слова остаточно добивають мій опір. Я закриваю очі, і в моїй пам'яті виринає образ Стаса — брудного, з ніг до голови в болоті, який передає мені плачучу доньку. І той його раптовий, шалений поцілунок, від якого досі здригається серце…

— То що мені робити? — шепочу я, відчуваючи, як останні краплі моєї гордості розчиняються в нічній темряві. — Здатися?

— Не здатися, а перехитрити обставини, — Олена стискає мою руку ще сильніше. — Їдь. Ради здоров'я доньки. Скористайся його мільйонами, щоб вилікувати Аню. Будь поруч із нею кожну секунду. Ти мати, хай не біологічна, але найсправжнісінька! І твій зв'язок із нею ніякі адвокати не розірвуть, ти сьогодні сама це бачила. Грай роль няні, якщо треба, живи в тому його окремому крилі, але будь наче тінь біля своєї дитини. А там буде видно. Все ще може змінитися.

Я довго дивлюся на полум'я свічки, слухаючи, як у грудях повільно вщухає буря, залишаючи замість себе холодну, кам'яну рішучість. Олена права. Мої страхи й образи не варті нічого порівняно зі здоровим подихом моєї дівчинки. Якщо заради її безпеки мені доведеться відправитися в лігво до цього хижака — я це зроблю.

Я витираю сльози тильною стороною долоні й глибоко, важко вдихаю повітря.

— Добре, — вимовляю я, і мій голос більше не тремтить. — Я поїду. Я підпишу його умови. Але клянуся, якщо він спробує переступити межу, я влаштую йому справжнє пекло навіть у його Мілані.