Глава 18. Рита

Зворотна дорога з лікарні здається мені суцільним розмитим кошмаром. Я сиджу на задньому сидінні розкішного позашляховика Стаса, притискаючи до себе сонну, знесилену Аню, і просто дивлюся в вікно на миготливі дерева. Усередині мене панує абсолютний, глухий шок.

Слова лікарки про те, що Ані критично необхідне морське повітря, усе ще набатом дзвенять у моїх вухах, перекреслюючи будь-які спроби тверезо мислити. Це був не просто медичний діагноз — це був смертний вирок моїй незалежності.

Я відчуваю себе загнаною в глухий кут. Проти авторитетного вердикту лікаря та безмежних мільйонів Маркезі у мене немає жодної зброї. Що я можу протиставити чоловікові, який одним телефонним дзвінком здатний перевезти нас на інший кінець контенту, забезпечити найкращий догляд і купити весь цей середземноморський клімат разом із потрохами? У мене немає ні грошей на дорогі курорти, ні зв'язків, ні навіть власного житла. Лише моя материнська любов, яка в цьому жорстокому світі великого бізнесу не важить ні гроша.

Коли машина нарешті зупиняється біля знайомого паркану будинку Олени, Стас глушить мотор. У салоні на мить повисає важка, майже фізично відчутна напруга.

Я збираюся швидко забрати Аню й піти до хати, але Стас різко повертається на своєму сидінні. Його погляд — холодний, розважливий і абсолютно непроникний — фіксує мене на місці. Маска рятівника, яку він носив у лікарні, остаточно зникла. Тепер переді мною знову стояв безжальний хижак.

— Сподіваюся, ти все добре розчула в кабінеті, Рито, — його низький голос звучить тихо, але від нього вздовж хребта пробігає мороз. — Я не збираюся грати з тобою в благодійність і чекати, поки моя донька знову почне задихатися серед нічі через твої капризи. Питання з її переїздом до Італії вирішене.

— Ти не маєш права так просто вирішувати за нас! — гарячково шепочу я, боячись розбудити Аню, хоча всередині мене все кричить від несправедливості. — Це шантаж!

— Це реальність, — жорстко обриває він, і його щелепи на мить стискаються. — Якщо ти спробуєш знову втекти або сховаєш дитину, мої юристи почнуть судовий процес прямо з завтрашнього ранку. І повір, на час розгляду справи Аню просто закриють у межах країни, позбавивши її можливості отримати нормальне лікування. Ти цього хочеш?

Я дивлюся на нього з невимовною огидою, відчуваючи, як на очі наворачиваються сльози безсилля. Він тисне на моє єдине, найуразливіше місце — на здоров'я моєї дівчинки.

Стас повільно відпускає кермо і дивиться на годинник, наче фіксуючи час початку відліку.

— Я не тиран, Рито, хоча ти й думаєш інакше, — цинічно додає він. — Я даю тобі час, щоб твій емоційний туман розсіявся і ти увімкнула здоровий глузд. У тебе є рівно доба. Двадцять чотири години. Обдумай усе. Або ти їдеш з нами на мою віллу як її офіційна няня, з повним забезпеченням та окремим крилом, або ми зустрінемося в суді, де ти програєш у перші ж п'ять хвилин. Завтра в цей же час я чекаю на твою відповідь.

Кожне його слово б'є мене в груди, наче важкі залізні лещата. Повітря в машині стає замало. Я міцніше перехоплюю Аню, відчуваючи, як її маленьке тільце довірливо тулиться до мене, і з останніх сил ковтаю клубок у горлі. Мені потрібно виграти час. Потрібно хоча б кілька годин без його тиску, щоб не зробити якусь дурість.

— Я... я подумаю, — ледве чутно, крізь зуби вимовляю я, уникаючи його палкого, проникливого погляду.

Не чекаючи на його відповідь, я штовхаю важкі двері позашляховика і практично вибігаю на свіже повітря, тримаючи на руках своє єдине багатство, яке цей чоловік так запекло намагається в мене відібрати.