Глава 16. Рита

Гарячкове дихання Ані обпікає мені шию. Вона здається такою маленькою, майже невагомою під цією ковдрою, і ця її беззахисність перед хворобою крає мені серце. Я притискаю її до себе, намагаючись забрати хоча б краплю цього жахливого тепла, а в голові панічно крутяться думки: що робити? Дати сироп? Викликати місцеву фельдшерку?

— Збирайся. Швидко, — владний, низький голос Стаса прорізає мій панічний туман.

Він стоїть у дверях кімнати, і хоча на ньому все ще цей безглуздий, забруднений костюм, зараз він знову виглядає як чоловік, який звик віддавати накази, що не обговорюються. Його погляд прикутий до Ані, і в цих темних очах я бачу не холодний розрахунок, а справжню, приховану тривогу.

— Куди збиратися? — мій голос зривається від хвилювання. — Треба почекати, може, жарознижувальне подіє… У селі є лікар…

— Рито, не дури, — він робить крок уперед, рішуче перериваючи мої спроби виправдати свій страх. — Дитина горить. Який фельдшер у цій глушині? Ми їдемо в місто, в нормальну лікарню. Негайно. Я не збираюся ризикувати її здоров'ям через твою впертість чи страх перед мною. У тебе п'ять хвилин на документи й речі. Рухайся.

Він наполягає з такою залізобетонною впевненістю, що весь мій опір просто рушиться. Я дивлюся на Аню, яка знову жалібно схлипує уві сні, і розумію: він правий. Зараз не час для наших воєн. Зараз головне — вона.

— Добре, — видихаю я, ковтаючи сльози. — Олено, допоможи мені одягнути її.

Вже за десять хвилин ми сидимо в його величезному позашляховику. Стас веде машину впевнено і швидко, безжально витискаючи максимум на вибоїстих сільських дорогах. На задньому сидінні я тримаю Аню на руках, заколисуючи її і молячись про одне — щоб це була просто застуда, а не наслідки вчорашнього падіння чи стресу. У салоні панує важка, напружена тиша. Я зрідка кидаю погляд на водійське дзеркало — Стас зосереджений, його щелепи стиснуті, а пальці міцно тримають кермо. Цей чоловік, якого я ще вчора вважала своїм головним ворогом, зараз робить усе, щоб урятувати мою дитину. І це усвідомлення знову викликає всередині дивне, небезпечне сум'яття.

До міської лікарні ми долітаємо в рекордні терміни. Великі білі корпуси, запах антисептиків та специфічна лікарняна тиша зустрічають нас уже біля приймального відділення. Стас миттєво підключає всі свої зв'язки чи гроші — нас приймають без жодних черг, одразу викликаючи педіатра.

Але щойно ми переступаємо поріг оглядового кабінету, Аня прокидається. Побачивши білі халати, незнайомі медичні інструменти та холодні лампи, вона миттєво впадає в паніку.

— Ні! Мамо, ні! Хочу додому! — Аня починає голосно, розпачливо кричати, заходитися плачем і щосили впиратися маленькими ручками мені в плечі, намагаючись сховатися, втекти від лікарів.

Вона вся тремтить, її оченята розширюються від дикого дитячого страху, а висока температура лише посилює цю істерику. Лікарка, літня жінка в окулярах, намагається підійти з тонометром і фонендоскопом, але мала починає кричати ще дужче.

— Сонечко, тихо, тихо, заспокойся, — я сідаю на кушетку, міцно обіймаю її, пригортаючи до своїх грудей, і починаю тихо, розмірено гладити її по спинці. — Мама поруч. Ніхто тебе не образить, моя хороша. Це просто тьоля-лікар, вона подивиться твій животик і зробить так, щоб він більше не болів. Подивись на мене, Анечко. Тільки на мене.

Я беру її маленьке, гаряче личко у свої долоні, змушуючи дивитися прямо мені в очі. Починаю тихо напівпошепки розповідати їй нашу улюблену казку про сміливе ведмежа, яку завжди розказую перед сном. Мій голос звучить рівно і спокійно, хоча всередині мене все тремтить від жалю до неї.

Поступово, під звуки мого голосу та від мого тепла, Аня починає затихати. Її розпачливий крик переходить у тихе, уривчасте схлипування. Вона міцно тримається пальчиками за мій комір, але вже дозволяє лікарці підійти і прикласти холодний диск фонендоскопа до її грудей.

Я піднімаю очі і раптом помічаю Стаса. Він стоїть біля дверей кабінету, схрестивши руки на грудях. Він дивиться на нас так пильно, наче намагається запам'ятати кожну секунду цієї миті. І в його погляді більше немає тієї владної жорсткості — там читається дивне, глибоке враження і майже німе захоплення тим, як швидко і безпорадно його залізні гроші програють моєму простому маминому слову.