Глава 15. Стас

Старий диван на веранді рипить від найменшого мого руху, а коротка ковдра, яку дала Олена, ледь дістає мені до грудей. Я лежу в цілковитій темряві, закинувши руки за голову, і слухаю оглушливий хор нічних цвіркунів та далекий гавкіт сільських псів. Повітря навколо прохолодне, наповнене запахами нічних квітів та вологої землі, але всередині мене все горить. Я абсолютно не можу заснути.

Усі мої думки, як мана, зациклені на одній жінці. На Риті .

Моя щока досі злегка горить від її хльосткого, відчайдушного ляпасу, і цей спогад викликає у мене дивну, майже божевільну посмішку. Ніхто й ніколи не смів піднімати на мене руку. А вона змогла. Але одразу за цим перед очима постає інша картина — її сміх. Те, як щиро, до сліз вона реготала з мого брудного костюма та пропонувала одягнути латані штани з городнього опудала. У цьому сміху було стільки життя, стільки дикої, первісної привабливості, що я просто втратив голову.

І, звичайно, поцілунок. Навіть зараз я відчуваю на губах її гарячий, солодкий присмак. Я згадую ту коротку, мікроскопічну секунду, коли вона перестала пручатися і відповіла мені. Цей спалах чистої, концентрованої пристрасті просто прошив моє тіло наскрізь. Вона налякала мене силою цього раптового потягу.

Я знову і знову прокручую в голові її пропозицію. «Тато вихідного дня». Приїздити сюди, в Україну, брати Аню на канікули... Раціональна частина мого мозку каже, що це цілком робочий, юридично чистий компроміс. Я міг би на таке погодитися. Це зберегло б психіку дитини і дало б мені статус батька. Але якась інша, темна й егоїстична частина мене бунтує проти цього варіанту. Я не хочу розлучатися з Анею. І, що найстрашніше, я раптом чітко усвідомлюю: я більше не хочу, щоб Рити не було поруч. Вона стала невід'ємною частиною цього рівняння.

Ця жінка перетворилася на мою особисту ману, на ментальний вірус, який руйнує мою залізну логіку. Я, Стас Маркезі, не маю права бути таким залежним від емоцій до провінційної дівчини.

І раптом у напівтемряві веранди мені в голову приходить цинічна, суто чоловіча й егоїстична думка. Аби позбутися цієї абсурдної мани, аби зруйнувати це хворобливе тяжіння до Рити, мені просто потрібно з нею переспати. Так, саме так. Мені потрібно володіти нею, задовольнити цей раптовий фізичний голод, і тоді ця ілюзія унікальності розвіється. Щойно я отримаю її тіло, пристрасть згасне, мій холодний розум повернеться на місце, і я знову зможу диктувати свої умови без жодних дурних сентиментів. Це просто хімія, яку треба випалити.

З цією важкою, гарячою думкою я врешті-решт занурююся в тонкий, тривожний сон перед самим світанком.

Але поспати мені не дають.

Ранок вибухає раптовим, гучним шумом, який доноситься з хати. Я миттєво розплющую очі, адреналін підкидає мене на дивані. За дверима чути гарячковий тупіт ніг, брязкання посуду і розпачливі, злякані голоси сестер.

— Олено, де термометр?! Подивись у тумбочці! Господи, вона зовсім гаряча! — цей повний дикого жаху голос Рити змушує моє серце пропустити удар.

Я в секунду підхоплююся, босоніж кидаюся до дверей і влітаю в кімнату. В хаті панує справжня тривога й хаос. Олена гарячково перериває аптечку, а Рита сидить на ліжку, притискаючи до себе Аню, загорнуту в ковдру.

Я підхожу ближче і відчуваю, як усередині все стискається від нового страху. Дитина важко, уривчасто дихає, її щічки палають яскраво-червоним вогнем, а на лобі виступили великі краплі поту. Мала ледве піднімає важкі повіки, тихо і жалібно скиглячи.

— Що сталося? — мій голос лунає різко, перекриваючи паніку.

— В Ані температура... — Рита піднімає на мене повні сліз і невимовного безсилля очі, і вся її нічна ворожість зникає перед цим материнським горем. — Вона вся горить, Стасе. Вся горить…