Глава 14. Рита

Його слова застигають у прохолодному вечірньому повітрі, але мій розум усе ще гарячково чіпляється за те, що сталося за мить до цього. Поцілунок. Я перебуваю в абсолютному, глухому шоці. Спочатку — від того, як його губи торкнулися моїх. Це було так несподівано, так зухвало і... спокусливо. Попри весь свій раціональний гнів, на якусь коротку, зрадницьку секунду я повністю втратила контроль, відповіла на його натиск, і це відчуття палючої зваби досі солодким болем віддає на губах. Це було неправильно, безглуздо й абсолютно невчасно, але заперечувати те, як сильно цей чоловік зумів мене сколихнути, тепер просто неможливо.

А тепер — цей новий шок. Його пропозиція. Мілан? Переїзд? Він хоче забрати нас із собою, наче ми якісь сувеніри, які можна просто упакувати в коробку й перевезти через кордон.

— Нізащо, — відрізаю я, нарешті змушуючи свій голос звучати твердо. — Я нікуди з вами не поїду. Ви збожеволіли, Маркезі, якщо думаєте, що можете отак просто купувати й переставляти людей.

Стас лише важко зітхає, але в його темних очах знову з'являється та сама непохитна залізна рішучість. Він дивиться на свої брудні босі ноги, потім на мене, і починає пояснювати все заново, карбуючи кожне слово:

— Рито, почуй мене уважно. Я Аню тут не залишу, це не обговорюється. Якщо ти поїдеш з нами, я повністю забезпечу вас обох до кінця життя. Тобі не доведеться думати ні про що. Ти будеш офіційною доглядальницею Ані, її нянею, якщо тобі так простіше це назвати. У моєму будинку в Мілані ти матимеш власне, абсолютно окреме крило. Твій особистий простір, куди ніхто не заходитиме без дозволу. Я не пропоную тобі шлюб чи спільне ліжко, я пропоную найкращі умови для моєї доньки, в яких ти будеш поруч із нею.

— Я не збираюся жити з вами під одним дахом і нікуди не переїду! — мій голос знову злітає на вищі ноти. — Моє життя тут, моя родина тут. Ви не можете мене змусити кинути все!

Його обличчя миттєво темніє, а погляд стає гострим, як лезо. Маска рятівника злітає, оголюючи безжального шантажиста.

— Якщо ти відмовишся, Рито, у мене не залишиться іншого виходу, — тихо, але вагомо вимовляє він. — Я підключу найкращих міжнародних адвокатів. Я просто відсуджу Аню через суд, довівши, що ти не в змозі забезпечити їй належне майбутнє, і сам вивезу її до Італії. І тоді ти взагалі її більше ніколи не побачиш. Вибирай.

Ці слова б'ють під дих з такою силою, що перед очима все на мить темніє від безсилої люті. Я дивлюся на цього залізобетонного чоловіка і раптом ставлю йому запитання, яке палить мені душу зсередини:

— А що б ви зробили, якби її мати була жива? — мій голос падає до хрипкого, тремтливого шепоту. — Гадаєте, ваші мільйони дають вам право руйнувати все підряд? Теж приїхали б і просто забрали в неї дитину, бо ви багатший і сильніший?

Стас раптом замовкає на півслові. Мої слова, здається, пробивають його бронежилет. Він щиро, глибоко задумується, його погляд на мить стає розгубленим, а жорсткі губи стискаються в тонку лінію. Він явно не очікував такого прямого удару по совісті. Скориставшись його замішанням, я поспіхом пропоную єдиний компроміс, на який здатна погодитися:

— Навідуйте Аню тут, в Україні. Приїздіть, коли захочете. Ми житимемо своїм звичним життям, а ви будете з нею спілкуватися, бачитися, брати її до себе на канікули, коли вона трохи підросте. Будьте для неї батьком. Нехай навіть... як тато вихідного дня. Але не забирайте її у мене повністю.

Наша важка, виснажлива розмова переривається тихим рипінням дверей веранди. На поріг виходить Олена. Вона уважно оглядає нас обох — заляпаного грязюкою італійського мільйонера та мене, розпатлану й червону від емоцій.

— Уже зовсім пізно, — спокійно каже сестра, звертаючись до Стаса. — Поночі ви в місто по цих розбитих дорогах ніяк не доїдете, тільки машину поб'єте. Я вам постелила на веранді, там диван великий і зручний. Залишайтеся вже на ніч. І ходімо повечеряємо, бо після такого дня всі голодні як вовки.

За кілька хвилин ми вже сидимо за невеликим дерев'яним столом. Вечеря проста, суто сільська, але від її вигляду шлунок зрадницьки стискається — гаряча варена бараболя, з якої йде пахуча пара, солодкий прохолодний компот у великому глечику і тушковане м'ясо, закручене в банки, яке Олена поспіхом дістала зі свого льоху. Стас дивиться на цю їжу спочатку трохи насторожено, але втомлений голод і пережитий стрес беруть своє, і він береться за виделку.

Коли вечеря закінчується, Стас підводиться з-за столу і виходить на подвір'я, щоб змити залишки бруду та помити руки під старою залізною колонкою. Щойно двері за ним зачиняються, я миттєво підсідаю ближче до сестри.

— Олено, ну навіщо ти його залишила? — гарячково шепочу я, хапаючи її за лікоть. — Це ти зовсім дарма зробила! Хай би собі їхав у своє місто, в готель, куди завгодно. Йому не місце в нашій хаті!

Олена хитро посміхається, збираючи тарілки в миску, і лукаво, з примруженням підмигує мені:

— А я все бачила, Ритко. Бачила ваш поцілунок там, біля кущів малини, коли з хати виходила. І знаєш що? Може, цей твій італієць не такий уже й поганий, як ти малюєш? За дитину в вогонь і в болото кинувся, та й виглядає... слухай, навіть у грязюці дуже навіть нічого. Чоловік що треба.

— Олено! — сердито шикаю я на неї, відчуваючи, як щоки вмить спалахують пекучим, гарячим рум'янцем. — Замовкни, будь ласка! Чисте божевілля...

Я різко відвертаюся до темного вікна, намагаючись вгамувати дике серцебиття. Але від однієї лише згадки про цей поцілунок, про дотик його владних губ і міцні руки, які так надійно тримали мене за талію, моє серце знову робить шалений кульбіт і буквально вистрибує з грудей.