Глава 13. Стас

Її дзвінкий, нестримний сміх лунає над усім подвір'ям, і цей звук повністю дезорієнтує мене. Я стою посеред сільського двору, босий, заляпаний болотом з ніг до голови, з дурним шматком водорості, яку ненароком зачепив на плече, після того, як поплазував на колінах в ставку, і вперше в житті дивлюся на Риту по-іншому. Весь мій залізний контроль, мої плани та стратегії остаточно розсипаються на порох.

Я згадую, як усього годину тому ця сама жінка з дикою люттю в очах дала мені хльосткий, гарячий ляпас, від якого досі пульсує щока. А тепер вона сміється — так щиро, так беззахисно і відкрито, тримаючись за живіт і показуючи пальцем на якесь безглузде городнє опудало. І в цій своїй абсолютній, непідробній щирості вона здається мені неймовірно, приголомшливо привабливою.

Вона не схожа на холодних, розважливих жінок із мого звичного оточення. У своїх емоційних поривах — від смертельного жаху до палючого гніву, а тепер до цього очищаючого істеричного реготу — Рита поводиться як справжня італійка. Така ж гаряча, вибухова, імпульсивна й емоційна. Вона не ховає почуттів, вона живе ними.

Мене охоплює повне здивування від власних думок, але в наступну секунду глибоко всередині, пробиваючи всі бар'єри, спалахує неймовірне, дике тяжіння до неї. Це потяг такої сили, якому я просто не в змозі протистояти. Піддавшись цьому раптовому, божевільному імпульсу, я роблю швидкий крок уперед, миттєво скорочуючи відстань між нами.

Я перехоплюю її за талію, притягуючи до себе, і, не даючи їй оговтатися, різко цілую.

Цей поцілунок спалахує між нами як пороховий склад від випадкової іскри. Її губи, ще вологі від сліз і гарячі від сміху, на одну коротку, запаморочливу мить м'якшають під моїм натиском. Рита завмирає, і я чітко відчуваю, як вона відповідає мені — несміливо, піддавшись тому самому божевільному електричному розряду, що прошив нас обох.

Але вже в наступну секунду до неї повертається усвідомлення реальності. Рита різко, з силою впирається долонями в мої груди і з подивом та обуренням відштовхує мене від себе, важко дихаючи. Її очі знову округлюються, але тепер у них горить шок.

Я відступаю на крок, піднімаючи руки в примирливому жесті. Серце шалено калатає, а на губах усе ще горить солодкий смак.

— Вибач, — вимовляю я, і мій голос звучить значно хрипкіше, ніж зазвичай. Я намагаюся повернути собі бодай краплю звичної незворушності й криво посміхаюся. — Посилайся на мій італійський темперамент. Гаряча кров, нічого не вдієш. Вважай, що це було... на знак нашого примирення. Після всього, що ми сьогодні пережили.

Рита суворо зводить брови, її груди швидко піднімаються від уривчастого дихання. Вона сердито витирає губи тильною стороною долоні, намагаючись повернути собі контроль над емоціями.

— Тримайте себе в руках, Маркезі, — різко і холодно обриває вона, хоча я бачу, як збентежено тремтять її пальці. — І не забувайтеся. Ми не друзі.

— Я й не забуваю, — мій тон миттєво стає серйозним. Я розгладжую руками лацкани свого зіпсованого піджака і дивлюся на неї прямо, без тіні колишнього цинізму. Саме в цю хвилину, дивлячись на жінку, яка щойно тримала на руках мою доньку, в моїй голові остаточно формується єдине правильне рішення. — Але я маю реальне рішення нашої проблеми, Рито.

Вона насторожено примружується, чекаючи на чергову брудну тактику з мого боку. А я роблю глибокий вдих і озвучую те, що змінить усе:

— Ми не можемо поділити Аню. Я бачив, як вона тримається за тебе, і я не стану виривати її з твоїх обіймів, бо це знищить її. Але й відмовитися від своєї доньки я теж не можу і не звик. Тому вихід один. Якщо Аня не може без тебе, а я не залишу Аню... значить, ти їдеш з нами до Мілану.