Глава 12. Рита

Я притискаю Аню до себе так міцно, наче намагаюся ввібрати її всередині власного тіла, захистити від усього світу. Мої руки все ще тремтять, а серце заходиться божевільним стукотом, коли я повільно несу її до хати. Дівчинка міцно обхопила мою шию, ховаючи обличчя в моє плече, і її маленьке тіло час від часу здригається від залишкових глухих схлипів.

— Все добре, моє сонечко, мама з тобою, — без упину шепочу я, піднімаючись на ґанок. — Ти в безпеці. Поруч немає ніяких монстрів.

У кімнаті панує затишна напівтемрява. Я обережно укладаю її на ліжко, не випускаючи її долоньки, поки вона сама не послаблює хватку. Пережитий дикий жах, сльози та крик забрали в дитини всі сили. Її важкі повіки закриваються самі собою, довгі вії ще вологі від сліз, а дихання поступово вирівнюється. Від надміру емоцій Аня засинає майже миттєво, занурюючись у глибокий, рятівний сон. Я ще кілька хвилин сиджу поруч, поправляючи їй волосся і просто дивлячись, як злітають і опускаються її груди. Жива. Вона жива і здорова.

Коли я нарешті тихо зачиняю за собою двері кімнати і виходжу на подвір'я, вечірнє повітря приємно охолоджує моє палаюче обличчя. Сонце вже майже сіло, фарбуючи небо в глибокий багрянець.

Стас усе ще стоїть посеред двору. І виглядає він, м'яко кажучи, дивно. Його розкішний, брендовий італійський костюм, який ще годину тому випромінював багатство та зарозумілість, тепер повністю заляпаний річковим мулом і чорним болотяним брудом. Штани до колін мокрі, з них капає брудна вода, на лацкані піджака застряг шматок зеленої ряски (як він її підчепив — не зрозуміло, адже в воду він наче не падав), а сам він — босий, з брудними ногами — розгублено дивиться на свої руки. Весь його вигляд запеклого бізнесмена та безжального хижака просто розчинився в цьому сільському багні.

Я зупиняюся за кілька кроків від нього. Лють зникла, залишилася лише важка, дзвінка пустота.

— Дякую, — тихо, але щиро кажу я, дивлячись йому в очі. — Дякую, що врятував її. Якби не ти... я б не встигла.

Стас здригається від мого голосу, піднімає голову і дивиться на мене цим своїм фірмовим поглядом, але зараз у ньому немає колишньої зверхності.

— Вибач, що назвав тебе поганою мамою, — Він намагається ще щось відповісти, мабуть, повернути свою звичну холодну міну, але цей шматок водорості на його плечі й грязюка на носі повністю руйнують ефект.

І тут у мені щось клацає. Шалений, зашкалюючий стрес останніх годин, який застряг важким комом у горлі, раптом знаходить абсолютно несподіваний вихід. Всередині мене закипає якась дика, лоскітлива хвиля. Я намагаюся стриматися, притискаю долоню до губ, але з грудей виривається короткий смішок. Потім ще один.

За секунду мене просто прориває. Я починаю сміятися. Це справжній істеричний, нестримний сміх від пережитого жаху, який лавиною змиває весь мій страх. Я дивлюся на цього грізного мільйонера Маркезі, який тримав у страху все моє життя, і просто заходжуся реготом, ледь не задихаючись.

— Тобі... тобі обов'язково треба перевдягнутися, — ледь вимовляю я крізь сміх, тримаючись за живіт і вказуючи пальцем у глибину двору. — Бачиш он там, на городі, біля паркану?

Стас розгублено повертає голову туди, куди я показую. Там, посеред грядок, гордо стоїть старе дерев'яне опудало, яке Олена змайструвала, щоб відлякувати нахабних ворон від стиглих черешень і молодого городу. Опудало вбране в старі, вицвілі, неймовірно широкі робочі штани її покійного чоловіка — з величезними латками на колінах і підв'язані звичайною мотузкою на талії.

— Зніми з нього ті штани, — давлячись сміхом, продовжую я, а в моїй уяві вже яскраво малюється ця картина: високий, атлетичний Стас Маркезі у залатаних сільських шароварах на мотузочці та у залишках свого брудного піджака від Couture. — Обіцяю, в них ти виглядатимеш ду-у-уже стильно! Це новий тренд міланської моди, тобі точно підійде!

Уява малює цей образ настільки чітко, що я вже просто не можу зупинитися. Сльози знову котяться по моїх щоках, але цього разу — від дикого, очищаючого сміху, який луною розноситься по всьому вечірньому саду.