Глава 11. Стас

Черговий тріск сухої верби розтинає тишу над ставком, і цей звук діє на мене як постріл стартового пістолета. Часу на роздуми немає. Жодних прорахунків, жодних юридичних стратегій — зараз усе це сміття. Я дію на чистих, первісних інстинктах.

— Рито, стій на місці! Не рухайся! — залізно гарчу я, перехоплюючи її за плече, коли вона в безумстві намагається кинутися до води.

Я миттєво скидаю з себе важкі туфлі, за кілька секунд опиняючись босоніж на вологій, слизькій траві. Крок, ще один — і я вже на товстому стовбурі старої верби. Кора під ногами здається ненадійною, дерево нахиляється під моєю вагою, але я ігнорую це. Кожен мій рух зараз має бути максимально точним і плавним. Погляд прикутий лише до рожевої кофтинки, яка застигла наприкінці сухої гілки.

— Анечко, сонечко, подивись на мене, — я змушую свій голос звучати неймовірно спокійно, лагідно, хоча всередині мене все просто виє від напруги. — Подивись на мене, маленька. Не рухайся. Я зараз тебе заберу. Все добре.

Дівчинка дивиться на мене крізь сльози, її маленькі губки тремтять, а пальчики сильніше стискають суху кору. Гілка під нею знову зрадницьки рипить, просідаючи під кутом до води. Тріщина збільшується на очах.

Я повільно пересуваюся вперед по стовбуру, балансуючи руками. Серце калатає десь у горлі, вибиваючи шалений ритм. Залишається метр. Пів метра. Гілка під Анею не просто тріщить — вона починає з глухим звуком ламатися навпіл.

— Мамо! — розпачливо кричить мала.

У цей самий момент дерево остаточно здається. Гілка летить донизу. Я роблю різкий, вибуховий ривок уперед, майже втрачаючи рівновагу, і в останню долю секунди викидаю руки вперед. Мої пальці мертвою хваткою чіпляються за тканину її кофтинки. Я підхоплюю її крихітне, невагоме тільце, з силою притискаючи до своїх грудей, і в ту ж мить обломок старої верби з гучним, важким сплеском падає в чорну воду ставка, піднімаючи хмару бризок.

Я задихаюся від адреналіну, стоячи на колінах на стовбурі й міцно тримаючи Аню. Вона в моїх руках. Жива. Неушкоджена. Моя донька. Я вперше відчуваю її тепло, її шалений стукіт серця, що б'ється об мої груди, і в цей момент у мені прокидається таке потужне, всеосяжне почуття батьківства, від якого перехоплює дихання.

Але моє короткі тріумф і полегшення миттєво руйнуються.

Аня не заспокоюється. Опинившись у моїх руках, вона заходиться ще більшим, просто істеричним криком. Вона не бачить у мені рятівника. Для неї я — чужий, великий, небезпечний чоловік, який забрав її з її звичного світу. Вона починає щосили вириватися, б'є мене своїми крихітними кулачками в плечі, дряпає мій костюм і в паніці відштовхує мене обома рученятами.

— Мамо! Мамо-о-о! Хочу до мами! Відпусти! — її голосок зривається на крик, повний такого дикого страху перед мною, що мене наче струмом прошиває.

Вона вся звивається, кожною клітиною свого маленького тіла тягнучись туди, де на березі, захлинаючись сльозами, стоїть Рита.

Я швидко спускаюся зі стовбура на землю, опускаюся на коліна прямо в багнюку і майже насильно, бо вона виривається, передаю Аню Риті, яка вже сама летить нам назустріч.

Те, що відбувається далі, вражає мене в саме серце, завдаючи удару куди сильнішого за будь-який хльосткий ляпас.

Щойно Рита хапає Аню, міцно, до болю притискаючи її до своїх грудей, світ навколо ніби змінюється. Рита падає на коліна прямо в траву, огортає дитину руками, наче найнадійнішим щитом у світі, і починає гарячково цілувати її мокре від сліз обличчя, очі, волосся.

— Я тут, моє сонечко, я з тобою, мама поруч, усе минулося, — шепоче Рита, і її голос, незважаючи на власні ридання, стає для дитини найкращими ліками.

І Аня... вона миттєво заспокоюється. Цей дикий, панічний крик, який я не міг зупинити жодними словами, припиняється за одну секунду. Дівчинка судорожно затихає, її тільце перестає тремтіти. Вона міцно обхоплює шию Рити своїми маленькими ручками, ховає обличчя в її плече і лише тихо, довірливо схлипує, повністю розслабляючись у її обіймах. Вони злилися в одне ціле. Рита заколисує її, ховаючи від усього світу, а Аня тримається за неї, як за єдиний порятунок на землі.

Я повільно підводжуся з колін, брудний, важко дихаючи, і просто стою поруч, дивлячись на цю сцену. Всередині мене щось із тріском ламається.

Я дивлюся на те, як Рита обіймає Аню, і як моя донька шукає захисту саме в неї. У жінки, яку вона беззастережно, кожною частинкою своєї душі вважає своєю єдиною мамою. І в мою голову, пробиваючи залізобетонний егоїзм і гордість, приходить страшне, тверезе усвідомлення.

Забрати Аню зараз... вирвати її з цих обіймів, користуючись моїми мільйонами, судами, зв'язками й найкращими адвокатами — це не означає просто «повернути свою власність». Це означає власноруч розчавити внутрішній світ цієї маленької дитини. Це означає назавжди зламати її психіку, завдати їй страшної, невиліковної травми, яку вона не пробачить мені ніколи в житті. Для неї мої багатства, мої будинки в Мілані та дорогі іграшки — ніщо порівняно з цим простим теплом сестринського саду і цими руками, які зараз її тримають.

Я вперше в житті почуваюся повністю програвшим, стоячи зі своїми мільйонами проти чистої материнської любові. І я абсолютно не знаю, що мені робити далі.