Глава 10. Стас

Рита блідне так сильно, що стає схожою на крейду. Уся її нещодавня пиха і войовничість зникають за одну мить, поступаючись місцем дикій, неконтрольованій паніці. Вона робить крок назад, її дихання стає уривчастим, а з обличчя змиваються всі фарби. Раптом вона злісно штовхає мене долонями в груди, намагаючись відігнати від себе.

— Забирайтеся геть! — кричить вона, і її голос зривається на розпачливий плач. — Це все через вас! Ви налякали її! Забирайтеся геть звідси, я сама її знайду! Не смійте ходити за мною!

Її слова та цей безглуздий опір розпалюють всередині мене нову хвилю люті, яка змішується з крижаним занепокоєнням за дитину. Я перехоплюю її тонкі зап'ястя, стискаючи їх мертвою хваткою і змушуючи зупинитися.

— Вона моя донька! — карбую я кожне слово, дивлячись їй прямо в налякані очі. — І я її знайду, хочеш ти цього чи ні! А ти... яка ж ти після цього мати, Рито? Погана ти мати! Тягнула дитину в цю глушину, тікала серед ночі, як божевільна, аби просто задовольнили власну гордість. І ось результат! Вона тепер у небезпеці через твою дурість і егоїзм!

Я бачу, як мої слова б'ють її, наче фізичний удар. В її очах спалахує такий глибокий, нестерпний біль і смертельна образа, що мені на секунду стає майже ніяково. Вона дивиться на мене так, ніби я щойно вдарив її в саме серце.

Але в наступну мить її погляд здивовано розплющується, перетворюючись на два озера чистої, некерованої люті. Рита різко замахується.

Хльосткий, дзвінкий ляпас з розмаху врізається в мою щоку, гучним луною розлітаючись по саду. Шкіру миттєво обпалює гострим, пульсуючим болем, а мою гарячу італійську кров затоплює шалена, первісна хвиля гніву. 

— Знайшли коли з'ясовувати стосунки! Дитину треба шукати! — лунає голос її сестри.

Мені хочеться схопити Риту за плечі, струсонути так, щоб вона замовкла, але саме в цю секунду потужний, чистий адреналін стрімким потоком вдаряє в голову, моментально витвережуючи розум. Тваринний страх за дитину, яка зараз перебуває невідомо де, виявляється сильнішим за мій поранений гонор і чоловіче самолюбство. Весь світ звужується до одного завдання — знайти Аню. Я дивлюся на Риту і бачу перед собою матір, яку я щойно власноруч довів до межі божевілля її найстрашнішим емоційним кошмаром. Постріл адреналіну змушує моє серце калатати в грудях як божевільне, віддаючи глухими ударами в скронях і закликаючи до негайних дій.

Але зараз не час для її сліз чи мого жалю. Рита з силою висмикує свої руки з моїх пальців і, не тямичи себе від горя, кидається вглиб заростей.

— Аню! Анечко! — кричить вона, ламаючи нігтями гілки малини.

Я біжу слідом за нею, важко дихаючи. Мої очі гарячково сканують кожен сантиметр цього бісового саду. Шалена напруга підганяє мене вперед, змушуючи повністю ігнорувати те, як дорогий брендовий костюм чіпляється за колючі чагарники, а гострі гілки безжально дряпають обличчя і руки. Я вперше в житті відчуваю таку всеосяжну, дику безпорадність — я, людина, яка звикла одним дзвінком вирішувати долі мільйонних компаній, зараз не можу знайти власну трирічну доньку на кількох сотках старої сільської землі.

— Аню! — мій гучний, владний голос розноситься над усім подвір'ям. Вона має відгукнутися на мій голос, має почути батька. Але навколо лише тиша, яка тисне на барабанні перетинки, роблячи кожен крок усе важчим.

Ми обшукуємо кущі малини, заглядаємо за старий дерев'яний сарай, перевіряємо кожну шпарину біля хати. Порожньо. Хлопчаки-близнюки злякано плачуть позаду, тулячись до своєї матері Олени, яка теж підключилася до пошуків. Паніка, яку я так ретельно намагався придушити, починає повільно пробиратися і під мою шкіру, паралізуючи думки холодом. Де може заховатися трирічна дитина? Що з нею могло статися за цей короткий проміжок часу?

Ми вибігаємо на саму окраїну ділянки, туди, де густий сад нарешті закінчується. Перед нами відкривається зовсім інший пейзаж — старий, порослий очеретом та ряскою ставок з темною, глибокою водою. Над самою водою, сильно нахилившись убік, стоїть величезна, покручена часом стара верба.

Вода в цьому ставку здається майже чорною, абсолютно нерухомою і моторошною в променях вечірнього сонця, що сідає за обрій. Густий очерет тихо, зловісно шелестить від легкого подиху вітру, і цей звук лише посилює липку тривогу, яка засіла глибоко в моїх нутрощах. Стара верба розкинула своє покручене, посивіле гілля над самою гладдю води, наче якесь прадавнє чудовисько, що застигло в очікуванні своєї здобичі.

Раптом Рита, яка бігла трохи попереду, різко зупиняється, наче наразившись на невидиму стіну. З її грудей виривається такий страшний, здавлений і хрипкий звук, від якого в мене всередині все німіє. Вона судорожно підносить руки до рота, а її очі розширюються від такого дикого жаху, якого я не бачив ніколи в житті.

Я миттєво простежую за її застиглим поглядом вгору, на крону дерева.

На самій верхівці однієї з товстих, але абсолютно сухих, мертвих гілок, яка далеко виступає прямо над дзеркалом ставка, сидить Аня. Вона забралася неймовірно високо, майже під саме небо, забившись у куток між сухими сучками.

Гілка під її вагою вже небезпечно прогнулася донизу і тримається на одному чесному слові. Вона тонка, суха, і будь-який різкий рух може стати фатальним. Дитина висить прямо над глибокою водою.

У мене всередині все остаточно крижаніє, кров наче застигає в жилах. Я дивлюся на цю крихітну, беззахисну фігурку в рожевій кофтинці, яка здається зовсім маленькою на тлі масивної, мертвої деревини. Висота така, що навіть падіння на суху землю закінчилося б катастрофою, а там, під нею — глибока, темна вода, яка не пробачить найменшої помилки. Нова хвиля панічного страху за доньку скручує моє тіло залізними лещатами, але адреналін знову б'є по рецепторах, вимагаючи від мене максимальної концентрації. Жодних емоцій. Будь-який мій нерозважливий рух, будь-який зайвий крок — і суха верба забере мою дитину назавжди.

— Мамо... — помітивши нас, Аня раптом починає голосно, налякано плакати, і її маленьке тільце здригається від ридань.