Глава 9. Рита

Ніжна ягода розчавлюється на моєму язиці, і цей солодкий смак умить здається мені справжньою отрутою. У ту ж секунду всередині мене, пробиваючи крижану стіну страху, вмикається шалена, палюча лють. Паніка відступає, залишаючи замість себе чисту, концентровану зневагу до цього чоловіка, який уявив себе всемогутнім богом.

Я не думаю про наслідки. Я просто з огидою випльовую розчавлену малину прямо перед його ноги — на порох і чисте, дороге шкіряне взуття.

— Забирайте свої брудні гроші і забирайтеся геть звідси! — мій голос більше не тремтить, він звучить дзвінко і різко, як ляпас. Я роблю крок уперед, змушуючи себе дивитися прямо в його холодні, темні очі. — Ви нічого про нас не знаєте. Щоб забрати в мене дочку, вам доведеться хіба що вбити мене! Хоча, дивлячись на вас і вашу цинічність, я дуже сумніваюся, що ви гребуєте такими речами. Для вас же людське життя — це просто питання правильної ціни, чи не так?

Стас на мить замружується, і я бачу, як на його обличчі від мого зухвальства ходить жовна. Моя витівка явно не входила в його ідеальний план «мирних перемовин». Він повільно дістає з кишені білосніжну хустинку, витирає ледь помітну краплю соку з підборіддя і дивиться на мене згори донизу з якоюсь роздратованою поблажливістю.

— Ти неймовірно вперта, Рито, — його голос стає небезпечно тихим, від чого повітря навколо нас здається ще гарячішим. — І дуже драматична. Мені не потрібно нікого вбивати. Я намагаюся пояснити тобі ситуацію з позиції здорового глузду, якщо ти взагалі здатна його сприймати. Аня — моя донька. Це юридичний і біологічний факт, який ти не перекреслиш своєю втечею в це колюче баговиння. Я пропоную тобі цивілізований вихід, який забезпечить дитині майбутнє, а тобі — безбідне існування. Навіщо ускладнювати те, що все одно закінчиться моєю перемогою?

— Вашою перемогою?! — я майже задихаюся від обурення, підступаючи до нього ще ближче, абсолютно забувши про будь-яку обережність. — Ви не знаєте її! Ви не чули, як вона плаче вночі, коли їй сниться кошмар, ви не тримали її за руку, коли в неї була лихоманка! Ви не маєте права називати її своєю лише тому, що дізналися про неї через три роки!

— Право мені дає закон, Рито! І мої можливості! — Стас перериває мене, і його спокійна маска нарешті тріскається, оголюючи владну, жорстку натуру. — Подивись навколо. Що ти можеш їй дати тут, у цьому глухому кутку? Життя від зарплати до зарплати? Орендовані стіни й вічний страх за завтрашній день?

— Я даю їй те, чого ви не купите за всі свої мільйони! — викрикую я прямо йому в обличчя, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. — Я даю їй справжню, безумовну любов! Вона знає, що вона потрібна, що її серце тут у безпеці!

— Твоя «любов» не оплатить найкращих лікарів, якщо вона захворіє. Твоя любов не збудує їй майбутнє і не відкриє двері у світ, — цинічно карбує він кожне слово, звужуючи свої темні очі. — Ти просто егоїстка, яка зараз думає про власні образи, а не про благо моєї дитини. Твоя гордість засліплює тебе!

— Це я егоїстка?! — від обурення в мене перехоплює подих. Гнів гарячою хвилею підступає до горла. — Ви з'явилися нізвідки, увірвалися в наш спокій, налякали дівчинку, яка взагалі вас не знає, а тепер смієте звинувачувати мене?! Ви бачите в ній не доньку, Маркезі! Ви бачите в ній лише свою власність! Чергову цінну річ, яку ви просто забули вчасно забрати з магазину!

— Досить! — гаркає він так, що його голос луною відскакує від стін старої хати. Стас робить ще один загрозливий крок, нависаючи переді мною своєю кремезною постаттю. — Вона — Маркезі. І вона житиме так, як належить моїй доньці. Позов до суду вже готовий, Рито. Мої адвокати доведуть моє право за лічені дні, і ти залишишся взагалі ні з чим. Я все ще пропоную тобі мирний компроміс, але якщо ти хочеш знищити себе своєю впертістю — прошу, це твій вибір!

— Не залякуйте мене! — мій голос зривається від крику, але в ньому немає слабкості, лише запеклий опір. — Я не боюся ні ваших куплених судів, ні ваших брудних грошей! Я боротимусь за неї до останнього подиху, і жоден папірець у світі не змусить Аню любити чужого, холодного чоловіка!

Наші важкі подихи збиваються в один суцільний гул. Повітря між нами настільки наелектризоване, що здається, від найменшого руху спалахне справжня пожежа. Цей емоційний поєдинок волі, крику та взаємної ненависті, здається, може тривати вічно, аж раптом...

Аж раптом десь із глибини саду, за густими заростями малини, лунає гучний, розпачливий крик хлопців.

— Тьотю Рито! Тьотю Рито, йдіть сюди скоріше! — голоси Матвія та Тимофія зриваються на панічний, некерований плач.

Я миттєво замовкаю на півслові, так і не випустивши чергову порцію гнівних слів. Уся моя лють умить випаровується, лишаючи по собі липке, крижане передчуття страшної біди. Стас теж різко напружується, миттєво підібгавши губи і повертаючи голову в бік шуму. Його погляд стає зосередженим та гострим.

За секунду з кущів, ламаючи колючі гілки, вибігають близнюки. Їхні обличчя брудні від ягідного соку, сорочки розхристані, а в очах стоять великі, налякані сльози. Вони підбігають до нас, важко, зі свистом дихаючи і з двох боків намертво хапаючи мене за спідницю.

— Що сталося? Де Аня? — мій голос раптово падає до безсилого шепоту, а серце стискається від передчуття жаху.

— Ми... ми гралися в хованки, — заїкаючись від ридань і розмазуючи бруд по щоках, бурмоче Матвій. — Аня пішла ховатися першою... Ми шукали її, шукали скрізь... під деревами, за сараєм... Але її ніде немає! Тьотю Рито, ми не можемо її знайти вже доволі давно! Вона зовсім не озивається, як ми її не кличемо!

Слова дитини б'ють мене в груди з силою важкого тарана, вибиваючи все повітря з легень. Світ навколо починає стрімко обертатися, втрачаючи чіткі контури. Сад, який ще годину тому здавався єдиним безпечним прихистком на землі, раптом перетворюється на величезну, темну і ворожу пастку. Очі застилає панічний туман, руки починають ходити ходором, і я з невимовним жахом дивлюся на безмежні, глухі кущі, розуміючи, що моя маленька, беззахисна дівчинка просто зникла.