Глава 7. Рита

Старий автобус, важко зітхнувши гальмами, залишає нас на порошньому узбіччі й рушає далі, обдаючи гарячим повітрям. Я міцніше стискаю маленьку долоньку Ані й нарешті дивлюся на знайому дерев'яну хвіртку. Тут, у селі, час ніби зупинився. Співають півні, пахне розігрітою на сонці травою та солодкою стиглістю.

Олена помічає нас із вікна і миттєво вибігає на подвір'я, витираючи руки об фартух. На її обличчі здивування швидко змінюється щирою радості. Вона міцно притискає мене до себе, і від цього простого сестринського тепла у мене ледь знову не закипають сльози.

— Ритко! Яка я рада тебе бачити! — вона відстороняється, заглядаючи мені в очі, а потім нахиляється до Ані, яка сором’язливо ховається за мою спідницю. — А хто це у нас тут такий дорослий приїхав? Привіт, сонечко!

Олені зараз невимовно важко. Після того, як її чоловік трагічно загинув на будівництві — упав із висоти через обірваний трос, — вона залишилася сама з двома дітьми-близнюками. Роботи в селі завжди повно, руки відвалюються, а чоловічої допомоги немає. Тому моєму приїзду вона рада не лише по-родинному, а й чисто по-людськи.

З хати одразу вибігають її семирічні бешкетники, Матвій та Тимофій, схожі один на одного як дві краплі води. Побачивши Аню, вони миттєво забувають про свої іграшки й починають крутитися навколо неї.

— Ой, як добре, що ви вибралися, — Олена важко зітхає, але посміхається, вручаючи мені дві глибокі пластикові миски. — Роботи — непочатий край, дівчата. Малина якраз горить, треба терміново рвати, бо перестигне й опаде. Ходімо в сад, заодно й розкажеш, що за привід такий, що ти з самого ранку з міста чкурнула. На тобі лиця немає.

Ми переходимо вглиб саду, де рівними довгими рядами тягнуться густі, колючі кущі малини. Хлопці одразу беруть Аню під своє шефство. Уже за кілька хвилин троє дітей з головою ховаються в зелених хащах. Звідти чути їхній веселий шепіт, тупотіння та шурхіт листя. Вони не стільки збирають ягоди в кошик, скільки запихають їх до рота — їхні щоки, носи та пальці миттєво стають яскраво-рожевими від солодкого соку.

Я стою біля сусіднього куща, механічно зриваючи великі ягоди, але мої думки далеко звідси. Олена помічає мою затьмареність, підходить ближче і кладе руку мені на плече.

— Рито, ну не мовчи. Що сталося? На тобі ж лиця немає, руки трусяться.

І мене прориває. Пошепки, ковтаючи сльози й раз у раз озираючись на дітей, я розказую їй усе: про появу Стаса Маркезі, про його крижаний погляд, про те, як він перехопив нас біля садочка, і про той страшний нічний дзвінок. Розказую, як він спробував в мене купити мою Аню, запропонував гроші. Бачу, як обличчя Олени витягується від шоку, як вона стискає кулаки.

— Оце так... — тихо вимовляє вона, хитаючи головою. — Ну і виродок цинічний. Купити дитину захотів? Не бійся, Ритко, тут він вас не знайде. Село глухе, до нас чужі рідко заглядають. Пересидите, а там щось придумаємо...

Ближче до вечора спека нарешті спадає. Небо на обрії забарвлюється в ніжні рожево-золоті відтінки, а повітря стає прохолодним і свіжим. Діти, втомлені від біганини та об’їдання малиною, тихо граються на веранді. Ми з Оленою сидимо на дерев'яній лавці під старою яблунею, розставляючи миски з купою зібраних ягід. На мить мені навіть здається, що небезпека минула, що тут, за цим високим парканом, ми в абсолютній безпеці.

Аж раптом тишу сільського надвечір'я прорізає низький, глухий рик потужного мотора. Цей звук абсолютно чужий для цих місць — тут так не звучать старенькі трактори чи сусідські «Жигулі».

Звук наближається надто швидко. Земля під ногами, здається, починає злегка вібрувати. Серце в моїх грудях робить шалений кульбіт і падає кудись у порожнечу.

Прямо перед нашою хвірткою, здіймаючи стовп сірої куряви, різко гальмує величезне, блискуче чорне авто преміум-класу. Його тоновані вікна відбивають промені прийдешнього заходу сонця, роблячи машину схожою на хижака, що заліг в очікуванні.

Я підхоплююся з лавки, випускаючи миску з рук. Стигла малина з тихим шурхотом розсипається по траві, але мені байдуже. Крижаний, липкий жах сковує моє тіло, перекриваючи дихання. Очі розширюються від паніки, а в голові б'ється лише одна думка: Він знайшов нас. Боже, він усе-таки нас знайшов.