Глава 5. Рита

Кухня наповнюється теплим, затишним ароматом вечері. Я повільно помішую рагу в мультиварці, насолоджуючись цими простими домашніми звуками і відчуваючи приємну, важку втому після виснажливого робочого дня. Аня сидить поруч за столом, підібгавши під себе ніжки, і повністю зосереджена на грі в моєму телефоні. Я навмисно залишила його на видному місці, аби вона трохи побула зайнята, поки я дороблю справи на кухні. Коли екран раптом спалахує і апарат починає наполегливо вібрувати, здригаючись на стільниці, я навіть не звертаю уваги — певно, знову якась безглузда розсилка від магазину чи чергова реклама, що приходить щовечора.

Але Аня радісно вигукує, і її очі загоряються дитячим азартом:

— Мам, тут хтось дзвонить! — і, не чекаючи мого дозволу чи підтвердження, вона миттєво натискає на зелену кнопку, знімаючи блокування.

Я поспіхом витираю руки об фартух, відчуваючи, як всередині чомусь тьохнуло лихе передчуття. Роблю швидкий крок до столу, протягую руку, але не встигаю — дівчинка вже спритно прикладає слухавку до вуха, затамувавши подих від цікавості.

— Алло? — її тонкий, дзвінкий дитячий голосок розрізає тишу кухні, і цей звук здається мені початком катастрофи.

Я завмираю на місці, так і не опустивши руку. Серце пропускає удар, а в шлунку згортається тугий, холодний вузол.

— Привіт, — голос на тому кінці звучить напрочуд м’яко, майже оксамитово, але крізь цю удавану м'якість виразно відчувається сталева, непохитна впевненість людини, яка не звикла чути відмов. — Як тебе звати, сонечко?

— Аня, — відповідає вона з цією своєю чарівною дитячою безпосередністю, нітрохи не лякаючись незнайомця. — А ти хто?

На тому кінці западає довга, важка пауза. Вона триває так довго, що повітря в кімнаті стає наелектризованим. Я майже фізично відчуваю, як напружується чоловік на тому кінці дроту, як руйнуються його внутрішні бар'єри від звуку цього простого імені.

— Я... я просто знайомий, — нарешті відповідає він, і я чітко чую, як у нього перехоплює подих, як ламається його залізна витримка. — Ти сьогодні була в садочку? Що цікавого там робили?

— Ми малювали, — захоплено розповідає Аня, крутячи в руці паперову серветку, а я стою повністю паралізована, наче прикута до підлоги крижаним жахом. Мій мозок не просто здогадується — він шалено кричить, що це він, той самий чоловік із вчорашнього вечора, який влаштував на нас полювання біля під'їзду. Оціпеніння нарешті минає, замінюючись панікою. Я кидаюся до неї, буквально вихоплюю телефон з її маленьких пальчиків, притискаючи його до свого вуха. Аня невдоволено надуває губки, ображено сопе, але слухняно відходить убік, ближче до мультиварки, заглядаючи в тарілку.

— Не смійте... не смійте говорити з нею, — гарячково шепочу я в слухавку, швидко відходячи в напівтемний коридор, щоб донька не почула мого зляканого тону. Мої пальці стискають пластик корпусу так сильно, що аж зводяться суглоби.

— Її голос... — вимовляє Стас, і в його зазвичай владному тоні більше немає того вбивчого холоду. Зараз там бринить лише глуха, глибока розгубленість, яка лякає мене ще більше за його відкриті погрози. — Рито, я не знав. Я не знав, що розмовляти вперше з донькою так… хвилююче.

— Вам це не дає жодного права втручатися в її життя! І вона вам… — я відходжу в іншу кімнату, щоб Аня не чула і стишую голос: — Не дочка! Вона лише моя. Так вказано в документах. Так перед людьми і Богом. Я не дозволю забрати мою дівчинку! Де ви були весь цей час? Коли вона хворіла, коли сумувала, де були ви? Бо я була тут, з нею. Міряла температуру, дула на коліна, возила в лікарню, слухала погані сни і втішала істерики, — мій голос тремтить від люті, від усвідомлення того, що він сміє оцінювати мою дитину. Я притискаюся вільною рукою до грудей, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.

— Рито, послухайте, — він робить глибокий вдих, і я чую, як він знову бере контроль над своїми емоціями, повертаючи собі маску холодного бізнесмена. — Я все розумію. Ви маєте право на ваші емоції.

— От дякую! Як би я жила без вашого дозволу? — психую. 

— Я не знав про Аню. Її мати не сказала мені, що вагітна, коли ми розійшлися. Я виїхав в Італію і не бачив її всі ці роки. Лише тепер, дізнавшись про її смерть, я дізнався, що в нас була дочка. Якби я лише знав, я б не допустив, щоб Аня потрапила в дитячий будинок. Тоді я б робила для неї все те, що зробили ви, — його слова звучать щиро, але мене лише більше дратують. Бо я боюся втратити свою перлинку. Я не хочу, щоб все це виявилося правдою і цей чоловік зруйнував наше життя. В мене ж тільки все налагодилося… Чому це відбувається зі мною знову?

— Це все не мої справи. Аня тепер моя дочка. Мені більше нема про що з вами розмовляти. Я прошу дати нам спокій, — кажу максимально впевнено.

— Рито, послухайте, подумайте, як буде краще для самої Ані? Я забезпечена людина. Я можу дати їй найкращу освіту, майбутнє, життя, про яке ви тут навіть не мріяли. Вона заслуговує на більше, ніж просто виживання. І я готовий винагородити вас... щедро. Ви стільки років дбали про неї, я не залишу це без уваги. Ви зможете здійснити свої мрії.

Від його слів мене накриває такою потужною хвилею нудоти, що в очах на мить темніє. Винагородити? Оцінити мої безсонні ночі, її перші кроки, її хвороби й кожну краплю моєї любові в грошовому еквіваленті? Купити мою дитину?

— Ви хочете купити її? — мій голос остаточно зраджує мене, зриваючись на хрипкий крик, який лунає на весь коридор. Я ледь стримуюся, щоб не жбурнути телефон у стіну, розтрощивши його на друзки разом із цим самовпевненим циніком. — Ви прийшли сюди з мільйонами і думаєте, що це замінить їй матір? Що ваші брудні гроші дадуть їй любов?! Вона не товар! Вона — моє життя! Ви ніколи, чуєте, ніколи не отримаєте її!

Я з усієї сили натискаю кнопку «відбій», розриваючи цей кошмар. Мене трясе так, наче через тіло пропускають електричний струм, ноги стають ватними, і я змушена спертися на стіну, щоб просто не впасти на підлогу. У голові пульсує лише одне огидне слово: «купити». Він насправді думає, що все в цьому світі має свій цінник.