3. Стас

Два дні тому

Літак торкається злітно-посадкової смуги в «Борисполі», і я відчуваю знайоме, але водночас до болю чуже хвилювання. Україна. Шість років я не ступав на цю землю — з того самого дня, як спалив за собою всі мости, розірвавши стосунки з Ольгою, єдиною жінкою, яку я кохав в цьому житті. Мілан, звідки родом мама, став моїм домом, моїм успішним бізнесом, моїм новим, чистим життям. Я вибудував стіну навколо свого серця, за якою не було місця для минулого.

Неллі чекає на мене в залі прильоту. Вона прилетіла зі Штатів спеціально на ювілей нашої тітки і змусила й мене до цього, хоч я й не планував цієї поїздки. Та все ж після смерті батька тітка — єдина, хто залишився з його родини. Ігнорувати її запрошення було б неввічливо, 

— Стасе! — Неллі кидається до мене, міцно обіймаючи. Її парфуми — запах свободи та дому — на мить дезорієнтують, та все ж я міцно обіймаю сестру. Виявляється, я таки скучив за нею. — Ти виглядаєш як людина, яка не спала кілька років. Як там Мілан? Як Дайяна? Чому вона не змогла приїхати?

Я зітхаю, поправляючи комір піджака, намагаючись втиснути тривогу глибоко всередину. 

— Дайяна зараз живе в графіку «Мілан-Париж». Презентації, байєри, нова колекція... Вона просто не встигла б. Та й не її це — родинні ювілеї в такому форматі. Вона жінка великих міст.

— Досі не вірю, що ти зробив їй пропозицію. Ви різні, наче небо і земля. Вона, звісно, гарна, але…

— Неллі, а без обговорення мого особистого можна, чи ти просто не в стані стриматися? — різко хмикаю. Я вже забув, що в сестри завжди на язиці те, що на думці.

Ми прямуємо до виходу, коли раптом Неллі зупиняється, як укопана, і її обличчя розпливається в посмішці. 

— О Боже, Стасе, дивись! Це ж Дарина! Дарина! — вона махає рукою жінці, яка щойно вийшла з іншого терміналу.

Дарина — наша колишня знайома, подруга Ольги. Коли вона помічає нас, її обличчя миттєво блідне, наче вона побачила привидів. Вона інстинктивно хоче змінити напрямок, але Неллі вже впевнено крокує до неї, тягнучи мене за собою. 

— Дарино, яка зустріч! — вигукує сестра, обіймаючи її. — Ти не уявляєш, як ми раді тебе бачити! Ми приїхали на ювілей тітки, а ти що тут? Подорожуєш, чи у справах?

Дарина виглядає настільки розгубленою, що мені стає ніяково. Її погляд бігає, не знаходячи місця. — Стас... привіт, — голос її тремтить, як осінній лист. — Неллі, я... я не знала, що ви повернулися. 

— Як ти, Дарино? Де працюєш? Як життя? — Неллі засипає її питаннями, не помічаючи, що повітря між нами почало ставати густим і задушливим.

— Дякую, все по-старому... — Дарина переводить погляд на мене, і в її очах на мить пролітає щось дуже підозріло-дивне, а моя сестра, продовжуючи щебетати, раптом стає серйознішою. 

— До речі, ми так давно не спілкувалися... Ти ж була останньою, хто бачив Ольгу перед тим, як вона виїхала. Ти знаєш, як вона? Де вона зараз? — Неллі кидає погляд на мене, підморгуючи. Чітко розумію, що вона намагається зробити. Певно, в цьому і був її план? Заманити мене в Україну, щоб знову звести з Олею, бо Дайяна їй не подобається? Дитячий садочок.

Дарина закриває очі. У залі прильоту раптом стає занадто тихо. Я відчуваю, як у грудях щось стискається, немов залізний обруч. 

— Ви не знаєте? — шепоче вона, і в цьому ледь чутному звуці стільки болю, що я відчуваю, як моє власне серце пропускає удар.

— Що ми маємо знати? — мій голос звучить як рик. — Дашо, говори. Що з нею?

Дівчина робить глибокий вдих, її пальці судомно стискають ручку сумки. 

— Ольга померла, Стасе. Три роки тому. Рак. Вона згоріла за лічені місяці. Вона була зовсім одна, коли це сталося...

Світ навколо хитається. Я вчепився в ручку валізи так, що кісточки пальців побіліли. «Померла». Це слово звучить безглуздо, неможливо. Оля — жива, енергійна, з тими своїми непокірними локонами, які я так любив перебирати... Я відчуваю, як всередині мене щось обривається, ніби хтось вирвав частину мого життя.

— Померла... Ні. Це неможливо. Вона ж була молодою, — мій голос зривається на шепіт. — Чому я не знав?

— Вона благала, — Дарина опускає погляд. — Вона була переконана, що ти її ненавидиш після того, як ви розійшлися. Вона не хотіла твого жалю.

— І це все? — я роблю крок до неї, відчуваючи, як гнів починає витісняти шок. — Ти просто дозволила їй померти самій? А як же я? Ми були близькі, чорт забирай!

Дарина дивиться прямо на мене, і в її очах — крижаний докір. 

— Це не все, Стасе. Не знаю, чи тепер вже казати тобі…

— Дашо, не змушуй кричати на тебе. Що я ще не знаю? — зриваюся я. Мій голос здається надто гучним.

— Не знаю, як і сказати… У вас була дитина. Дівчинка Аня. Вона народилася через кілька місяців після того, як ви розійшлися. Оля виховувала її сама. Вона до останнього забороняла мені вам повідомляти. А коли її не стало... я не змогла вас знайти. Неллі була в Штатах, ти — в Італії, всі контакти були обірвані. Поки я намагалася пробитись через адвокатів, малу вже оформили в дитячий будинок, а звідти її дуже швидко вдочерили.

— Дитина... — це слово вилітає з мене, як видих. — Ти хочеш сказати, що в мене була донька? І вона зараз десь тут, у чужих людей?

— Я намагалася, Стасе! — кричить Дарина, витираючи сльози. — Але малу вдочерили так швидко! Вона зараз з іншою матір'ю. Я змирилася, думала, так для неї краще!

— ТИ НЕ МАЛА ПРАВА! — мій крик відбивається від високих стель, люди навколо зупиняються, дивлячись на нас. Я відчуваю, як усередині все руйнується. Моя дитина. Моя донька, яка живе в цьому місті, поки я будував свою ідеальну імперію в Мілані. Я — Стас Маркезі, людина, яка не знала невдач, — виявився ніким.

Я дивлюся на свої тремтячі руки. Я не просто програв — я був знищений правдою.

— Стасе, заспокойся, — голос Неллі звучить впевнено і рішуче. — Що тобі відомо про неї зараз, Дашо? Де вона живе?

— На жаль, більше нічого. Її вдочерили, а що далі — уявлення немаю. Вибачте, мені час. Оголосили мій рейс…