Глава 2. Рита

— Ви з глузду з’їхали? — мій голос зривається на фальцет, відлунюючи від стін будинку. Я відчуваю, як усередині все холоне, наче я щойно провалилася під кригу в середині зими. Повітря стає важким, і мені не вистачає кисню. — Це якесь божевілля, ви помилилися! Аня — моя донька, ви мене з кимось сплутали!

Стас робить крок ближче, і від його руху повітря навколо наче наелектризовується. Я бачу в його очах щось таке — суміш безмежного болю і сталевої рішучості, — від чого хочеться втекти на інший край світу. Це не агресія, це якась впевнена, непохитна правота людини, яка знає правду, що може зруйнувати моє життя.

— Рито, я знаю, як це звучить, — говорить він, і його голос стає на диво спокійним, навіть трохи втомленим, ніби він долав тисячі кілометрів, щоб вимовити ці слова. — Я не маю наміру вас лякати, але я її батько. Біологічний батько. І мені потрібно, щоб ми поговорили без свідків.

Аня, яка до цього моменту мовчала, притиснувшись до моєї ноги, піднімає на нас оченята. В її погляді — суміш дитячого страху та щирого здивування. Вона відчуває мою напругу, мої пальці, що стискають її долоньку до болю.

— Мамо, — шепоче вона, тягнучи мене за поділ пальта, — а хто цей дядько? Що він має на увазі?

Я ковтаю гіркий ком у горлі, присідаю перед донькою і, намагаючись зберегти хоч якусь подобу спокою, гладжу її по щоці. Мої руки ледь помітно тремтять, і я ховаю їх у кишені пальта.

— Нічого, сонечко, це просто непорозуміння, — кажу я максимально рівно, змушуючи себе посміхнутися, хоча всередині все здригається. — Цей чоловік просто переплутав нас з кимось іншим. Ми зараз підемо додому.

Я різко піднімаюся, відчуваючи, як адреналін розливається по венах. Знову дивлюся на Стаса, намагаючись вкласти в цей погляд усю свою лють, усю свою матірну захищеність.

— Не підходьте до нас, чуєте? Навіть не думайте йти слідом! Якщо ви зробите ще крок — я буду кричати так, що сюди збіжиться весь район. Це неможливо. Аня — сирота, у неї немає батька, я оформила документи законно! Я виборола право бути її мамою!

Він відкриває рота, щоб щось відповісти, у його погляді мигтить щось схоже на жаль або розпач, але в цей момент з-за рогу з’являється пані Галина, наша сусідка з третього поверху, яка саме повертається з магазину, навантажена важкими пакетами. Вона зупиняється, дивлячись на нас із неабиякою цікавістю, її очі за склом окулярів швидко оцінюють ситуацію.

— Ритуле, дитинко, що тут діється? — голосно питає вона, підозріло оглядаючи Стаса з голови до ніг, наче намагаючись зрозуміти, чи небезпечний він. — Цей чоловік тебе ображає? Поліцію викликати?

Це стає моїм шансом — єдиним і останнім. Я, не гаючи ні секунди, хапаю Аню на руки. Вона вже важкенька, але в стані афекту я відчуваю себе неймовірно сильною, готовою пробити стіну, якщо знадобиться.

— Пані Галино, будь ласка, йдіть з нами, — кидаю я, і в моєму голосі звучить стільки відчаю, що сусідка відразу киває. Ми стрімко рушаємо до під’їзду, не озираючись, поки я відчуваю спиною важкий, незмивний погляд Стаса.

Ми залітаємо в будинок, я замикаю всі замки на двері — один, другий, третій — і лише тоді сповзаю по них на підлогу. Серце калатає так, що, здається, його чути на весь коридор. Аня злякано мовчить, притулившись до мене, її маленьке серденько б’ється в унісон з моїм. Я тремтячими руками дістаю з сумочки заспокійливе, розчиняю таблетку у воді, і вона здається мені найгіркішою річчю у світі.

Коли дихання трохи вирівнюється, в пам’яті спалахують фрагменти минулого, яскраві й болісні. Три роки тому, в кабінеті служби опіки. Стіни, пофарбовані в казенний колір, запах старого паперу. Працівники тоді чітко дали зрозуміти: дитина — повна сирота. Мама загинула в аварії, а відомостей про батька в документах немає, взагалі ніяких. «Чистий аркуш», — так вони сказали, і я повірила, бо сама все життя була цим «чистим аркушем».

Я сама виросла в інтернаті, тому цінувала цей «аркуш» понад усе, хотіла написати на ньому історію щасливої родини. У мене є лише старша сестра Олена, яка живе в іншому місті, і ми з нею не так часто бачимося, але зараз мені як ніколи потрібна підтримка, твердий голос, який скаже, що це все лише жахливий сон.

Я дістаю телефон, пальці ледь слухаються, ковзають по екрану. Набираю номер Олени. Гудки звучать нестерпно довго.

— Олено, привіт... — мій голос знову здригається, видаючи весь мій переляк. — Мені терміново потрібно виїхати. Ні, нічого не питай, будь ласка. Я приїду до тебе на якийсь час, можна? Мені... мені здається, хтось знайшов нас. Хтось, кого не мало існувати.

Чи зможе сестра зрозуміти, від чого саме тікає Рита, і чи справді ця втеча допоможе заховати таємницю, яка з’явилася на порозі її дому так несподівано?