Глава 1. Рита

— Аню, сонечко, швидше взувайся, бо ми й так уже запізнюємося на цілу вічність, — голос звучить трохи різкіше, ніж я планую.

Ранок вівторка зустрічає нас сірим, низьким небом і легким, пронизливим серпанком, що вологою ковдрою застилає двір. Я квапливо зашнуровую кросівки, пальці злегка мерзнуть, а в голові пульсує тривога: сьогодні надважливий день. Звіт по проєкту «Зеніт» має бути зданий до обіду, і я знаю: якщо все пройде гладко, я нарешті отримаю ту премію, на яку ми з Анею планували маленьку відпустку. Нам обом так потрібно змінити обстановку, вирватися з цієї рутини, де кожен рахунок — це невелика перемога.

Аня, моя маленька срібна ниточка, що тримає цей світ докупи, нарешті застібає липучки на своїх черевичках. Вона підіймає на мене очі — великі, з відтінком ранкового неба, — і ми вибігаємо з квартири.

Коли ми перетинаємо поріг під’їзду, повітря здається особливо гострим. Я одразу помічаю білий позашляховик, що припаркований під самим світлом ліхтаря, хоча зазвичай це місце пустує. Біля машини стоїть чоловік. Він нерухомий, наче статуя, висічена з граніту, і його погляд — важкий, прицільний — слідує за кожним нашим рухом. Мені стає не по собі, по спині пробігає холодок, ніби хтось торкнувся крижаними пальцями хребта. Він не дивиться на годинник, не очікує на когось іншого, хто б міг вийти з під’їзду — він дивиться прямо на нас. Я міцніше стискаю Аніну долоньку, і в мені прокидається первісний, майже звірячий інстинкт: бігти. Ми прискорюємо крок, майже переходячи на біг, щоб швидше сховатися за рогом будинку, а відчуття чужого, майже фізично відчутного погляду між лопатками не покидає мене аж до самого дитячого садочка.

Ми йдемо, тримаючись за руки, і Аня жваво розповідає про сон, який бачила вночі — про кота, що вмів літати. Я киваю, розсіяно усміхаючись, хоча думками вже в офісі, аналізую останні графіки й цифри, намагаючись відкинути вранішню зустріч як нісенітницю.

Коли я залишаю її виховательці, Аня міцно обіймає мене за коліна, ховаючи обличчя в складках мого пальта. 

— Мам, а ти прийдеш раніше сьогодні? — питає вона, і в цьому питанні стільки надії, що стає важко дихати. 

— Постараюся, моя хороша. Обіцяю, — я цілую її в маківку і глибоко вдихаю аромат її волосся. 

Вона зі мною лише кілька місяців, але відчуття такі, що саме її, цю крихітку, я шукала все життя. Прощаюся з донечкою і поспішаю до метро. Запізнюватися не можна.

Робочий день починається з дивного затишшя. Мій кабінет, який зазвичай гуде від розмов і дзвінків, сьогодні видається надто тихим, наче приміщення завмерло перед бурею. Коли секретарка директора викликає мене до нього, я відчуваю легке поколювання в кінчиках пальців. Сподіваюся, це премія, чи, можливо, обговорення нових горизонтів проєкту.

Але директор, навіть не підводячи очей, підштовхує через стіл аркуш паперу. — Рито, ви чудовий фахівець. Проєкт «Зеніт» завершено блискуче, — він нарешті піднімає очі, і в них я бачу лише холодну, втомлену байдужість, яка раніше була прихована за корпоративним етикетом. — Але корпорація оголосила про масштабне скорочення штату. Ми змушені попрощатися.

Слова б’ють під дих сильніше, ніж будь-яка образа. У кімнаті стає душно. Я намагаюся щось сказати, нагадати про свої результати, про місяці роботи без вихідних, коли я жила лише цифрами, але він лише втомлено піднімає руку. Це кінець. Мої професійні досягнення розчинилися в цьому кабінеті, як ранковий туман. Тепер я — інженер-технолог з ідеальним резюме і нульовою впевненістю в завтрашньому дні.

Вечірнє місто дихає прохолодою. Я йду до садочка, майже не відчуваючи ніг, ніби вони зроблені з вати. Вітрини магазинів уже запалюють свої яскраві вогні, намагаючись відволікти перехожих від втоми буднів, але мені нічого не хочеться. У голові — нескінченний список справ: як оплатити оренду, чи вистачить грошей на наступний місяць, як сказати мамі, що я залишилася без роботи.

Аня вибігає до мене з таким радісним вереском, що моє серце, здається, пропускає удар. Вона — моє все. Я підхоплюю її на руки, вдихаю запах її волосся — шампуню з полуницею — і на мить увесь світ зупиняється. Материнство — це дивний якір. Навіть коли твій світ летить шкереберть, ти повинна тримати спину рівно, бо хтось інший міряє цей світ за тобою.

Ми проходимо повз високий живопліт, повертаючи до нашого будинку, коли я відчуваю вже знайомий, важкий рух за спиною. Хтось іде впевнено, майже занадто близько, ніби чекав на цей момент весь день.

— Рита? — низький, вібруючий голос змушує мене зупинитися.

Я розвертаюся. Переді мною стоїть той самий чоловік. Він високий — доводиться закинути голову, щоб глянути йому в очі. У нього атлетична постава, плечі заповнюють собою ледь не весь тротуар, а в погляді — холодний, пронизливий спокій, який зазвичай зустрічається у професійних військових або людей, що звикли завжди отримувати своє. Його куртка злегка розстебнута, відкриваючи темний гольф, а на обличчі — жодної емоції, окрім якоїсь дивної, напруженої впевненості. Я здригаюся: це той самий незнайомець, що пильно слідкував за нами зранку, аж поки ми не сховалися за рогом.

— Так, це я, — відповідаю, мимоволі переступаючи крок назад, щоб затулити собою Аню. — Ви хто?

Він не поспішає відповідати. Його погляд ковзає по мені — швидко, оцінювально, — а потім зупиняється на дитині. Аня ховається за моїми ногами, міцніше стискаючи мою руку.

— Мене звати Стас, — каже він, і в цьому імені відчувається метал. Він робить ще один крок у мій бік, скорочуючи дистанцію до критичного мінімуму. — І в мене до вас розмова, Рито. Вона коротка, але серйозна.

Я намагаюся вирівняти дихання, хоча серце вибиває шалений ритм. Страх, змішаний з лютим обуренням, піднімається десь від шлунка. 

— Ми не знайомі. У вас хвилина, щоб пояснити, чому ви переслідуєте мене й мою доньку, або я буду змушена кликати на допомогу.

Він ледь помітно посміхається, але в цій посмішці немає тепла. Вона схожа на відблиск сонця на лезі ножа.