Глава 11

Володимир

Я був упевнений, що Кароліна не прилетить на день народження Ксюші. Вона ясно дала зрозуміти, чого хоче від життя: витрачати заощадження своїх батьків та розважатися з молодим коханцем на Балі. А дитина в цю ідилічну картину не вписується. Її на острів не затягнеш.

Мабуть, Кароліна хоче якнайшвидше отримати розлучення. Невже інструктору з тенісу набридло спати з заміжньою жінкою? Чи вона знайшла собі нового коханця? Втім, мені на це начхати.

Кароліна обіймає Ксюшу, щось їй каже, але через музику та дитячий сміх я нічого не чую. Кидаю погляд на розгублену Вікторію, на організаторів свята, які завмерли в очікуванні. Тільки діти нічого не помічають.

— Ріжте торт і увімкніть музику гучніше, — віддаю розпорядження, а сам йду до доньки.

— Мамо, а ти назавжди приїхала? — з придихом питає вона Кароліну.

— Так.

— І ми житимемо разом, як раніше? Ви з татом помиритеся?

— Боюсь, це неможливо, Ксюше. Але тепер ти будеш зі мною.

У грудях клекоче злість, і настільки сильна, що я ледве себе контролюю. Прочищаю горло і сідаю поруч з Ксюшею. У неї очі заплакані, але це сльози щастя. Все-таки дівчатам потрібна матір.

— Ксюше, там уже торт нарізали. Іди, а то тобі солодкого не дістанеться, — посміхаюсь я. Вдаю, ніби нічого грандіозного не сталося.

— А мама? Мамо, ти будеш торт?

— Звичайно, — погоджується Кароліна. — Тільки пізніше. Нам із татом треба поговорити.

— А ти нікуди не втечеш? — шморгає носом Ксюша. — Тату, пообіцяй, що не проженеш маму!

Краще нічого не відповідати, ніж брехати дитині. Я ховаю руки у кишенях штанів, відводжу погляд. Що ж так важко?

— Ні, я нікуди не піду, — рятує мене Кароліна. — Я залишусь на твоєму дні народження. Не турбуйся.

До нас підбігає Вікторія та простягає Ксюші руку. Дочка кидає на мене благаючий погляд, щось говорить, але я не розумію слів. Хоча й так ясно, про що вона просить. «Не проганяй маму».

Вікторія разом з Ксюшею зачиняються у ванній, а я прямую до свого кабінету. Не озираюсь, знаю, що Кароліна йде за мною. Стискаю і розтискаю кулаки, важко дихаю. Слова дружини набатом б'ють по черепній коробці. «Тепер ти будеш зі мною». Що це взагалі означає?

— Розлучення мають оформити за тиждень. Ти рано прилетіла, — їдко говорю я. Відчиняю вікно, щоб свіже повітря надійшло в кімнату, упираюся долонями у підвіконня і намагаюсь опанувати свої емоції.

— Я за Ксюшею повернулася.

— І як це розуміти?

— Вона моя дочка. Ксюша має жити зі мною.

Повітря практично крижане, небо усіяне зірками. Скоро однокласники Ксюші розійдуться по домівках. Але попереду салюти, веселощі, ще якісь конкурси. День народження у самому розпалі. Все було ідеально, доки не повернулася Кароліна.

— Цього не буде, — безкомпромісним тоном говорю я. Обертаюся, дивлюся в очі дружини, що горять зневагою.

— Бо ти так захотів? — недобро посміхається Кароліна.

— Ні. Тому що Ксюша тільки звикла до нового життя, а ти хочеш зруйнувати все. Ти полетіла на Балі з тенісистом — і навіть жодного разу не зателефонувала дочці! Півтора місяці минуло, півтора! Ксюша щодня чекала від тебе вісточки, хоча б одне повідомлення ти могла їй відправити? Тоді чому ти цього не зробила?

— Я була зайнята, — Кароліна сідає в крісло і складає руки на колінах. Знаю ж, що бреше, і сама вона чудово розуміє, що немає виправдання її вчинкам.

— Ксюша житиме зі мною. У неї склалися чудові стосунки з новою нянею, вона порозумілася з однокласниками, а наступного тижня Ксюша піде в студію живопису. Якщо ти хочеш брати участь у житті дочки, я не заважатиму. Але на цьому все.

— Я не згодна, — кривиться дружина. — Дитині буде краще з матір'ю.

— Але не з такою, як ти, — гаркаю я, не витримавши її зухвалого тону. Нерви здають. — Я все знаю, Кароліно. Знаю, як ти залишала Ксюшу одну, як кидала її на вулиці, а сама розважалася зі своїм тенісистом. Я в курсі, що ти прищепила Ксюші почуття провини за наше розлучення. А ще ти переконувала нашу дочку в тому, що я її не люблю. Навіщо ти це робила?

— Хіба ти її любиш? Тебе ніколи не було поруч, поки я сама виховувала нашу дочку! — істерично вигукує Кароліна.

— Тільки не треба перебільшувати. Тобі допомагали няні, хатня робітниця, мої батьки. Я робив усе, щоб полегшити тобі материнство. І Ксюшу я люблю. Тому насамперед я думаю про її безпеку, а ти — про свої нагальні примхи. Що робитимеш, якщо тобі набридне роль матері? Знову повернеш мені Ксюшу? Про її психологічне здоров'я ти подумала?

Кароліна нервовим рухом поправляє волосся, в її очах з'являється замішання. Я правий. Ксюша для неї немов іграшка, а не жива людина зі своїми потребами. Жаль, я не бачив цього раніше. Точніше, не хотів бачити. Закривав очі на страшні дзвіночки, вважав, що рідна мати краще знає, як виховувати дитину. Ця школа з дивними правилами, танці, які Ксюша, виявляється, не любить, сумнівні няньки. І постійна самотність. Не таким має бути життя у семирічної дитини.