Глава 7

Паші вдома немає. Я кидаю взуття в сумку, випадково натикаюся на фотографію, зроблену п'ять років тому. Ми на ній такі молоді. У мене очі горять, обличчя ніби світиться, а губи вигнуті у щасливій усмішці. Паша теж інший, і вік тут ні до чого. У його погляді стільки любові до мене, а зараз цього нема. Я це відчуваю. До очей підкочують сльози.

Так, не буду я сумувати за тим, що давно минуло! У мене починається нове життя, за пару годин я заберу Ксюшу зі школи та навчу її кататися на велосипеді.

Олена Леонідівна привітно посміхається мені, пропонує пообідати, але я чемно відмовляюсь. Апетиту немає. Заходжу до своєї нової кімнати, розгублено оглядаюся. Так незвично це все. Немов щось у світобудові порушилось, і я пішла іншим шляхом, не тим, який був призначений мені долею.

Уважно читаю текстовий документ, який надіслав мені помічник Володимира. У дівчинки багато заборон. У заклади швидкого харчування не йти, солодкі напої не вживати, з неперевіреними дітьми (цікаво, це з якими?) не спілкуватися. А ще Ксюші не можна дивитися ютуб і більше години сидіти у телефоні. Також няні заборонено робити за дівчинку уроки. З останнім я погоджуюся. У школі були діти, яким батьки виконували домашні завдання. Це одразу видно. У зошиті ідеальний твір англійською мовою, а дитина два речення зв'язати не може.

— Як вас звати? — запитує охоронець, коли я заходжу до школи. Вранці тут був інший чоловік.

— Вікторія Андріївна. Я няня Ксюші Громової.

Чоловік перевіряє списки у планшеті, потім схвально киває. Я проходжу далі, махаю рукою Ксюші, але вона якось мляво на мене реагує, плететься повільно, ніби до її ніг прив'язали важкі гирі.

— Школа — відстій? — зітхаю я, без слів усе розуміючи.

Ксюша киває. У машині весь час дивиться у вікно та мовчить. Я губи кусаю, не знаючи, як підступитися до засмученої дівчинки.

— Розкажеш, що трапилося? — намагаюся дізнатись, у чому справа.

— Ні, — мотає Ксюша головою. — Я хочу додому.

— А як же велосипеди?

— Не хочу нічого! — упирається вона.

— Добре, ти можеш не кататися. А я так давно на велосипед не сідала! Зовсім усе забула, уявляєш? Мене тато навчив їздити, я тоді зовсім маленькою була, молодшою за тебе. І велосипед у нас був старий, з високим сидінням та без ручного гальма. Щоб зупинитися, треба було крутити назад педалі. Іноді ланцюжок злітав, і гальмувати доводилося ногами. Я одного разу взагалі в дерево врізалася.

— Боляче було? — з цікавістю запитує Ксюша.

— Ні. Тато злякався, а я реготала на всю вулицю. Він теж розсміявся, а мама його відчитала за те, що я в синцях і подряпинах додому повернулась.

— А тато мене нічому не вчив. Коли мама поїхала, він хотів відмовитись від нянь. Але зі мною дуже багато проблем.

— Або твій тато не знає, як поводитися з тобою, — кажу я, зупиняючи машину біля пункту прокату велосипедів. — Адже батьками не народжуються, а стають. І не кожному це легко дається.

— Але ваш тато добрий.

У голосі Ксюші я чую заздрість. Ох, бідна дитина! Як їй допомогти?

— Твій теж. Десь у глибині душі, — додаю я тихо. Але Ксюша, звичайно, чує мене і посміхається. Виглядає у вікно, хмурить бровки.

— Я хочу спробувати, — тягне вона невпевнено.

Ми виходимо з машини, я беру напрокат два велосипеди. Сама їздити навряд чи буду, але нехай Ксюша думає, що я з нею заразом. Ми відходимо подалі від дороги, туди, де майже немає людей. Допомагаю дитині надіти комплект захисту: налокітники, наколінники та обов'язково шолом. Безпека понад усе.

На своєму прикладі я показую Ксюші, як треба сідати, тримати рівновагу, керувати при поворотах, гальмувати та вставати. Дівчинка уважно мене слухає, з побоюванням підходить до велосипеда і сідає. Я, звичайно, страхую її, ні на крок не відходжу.

За годину Ксюша вже кілька метрів впевнено проїжджає, тільки весь час оглядається, щоб я була поруч і зловила її, якщо знадобиться.

— Втомилася, — стогне вона, поправляючи зачіску, яка безнадійно зіпсувалася. — Ви катайтеся, а я відпочину.

— Добре, — киваю.

Озираюся на всі боки. Нікого немає, тільки мама з дитиною десь далеко гуляють. Ксюша сидить на лавочці, я ж перевіряю телефон. Чорт, один пропущений. Серце завмирає, коли я розумію, що дзвонив Володимир.

— Де моя дочка? — безцеремонно гаркає він у трубку.

— Зі мною, звичайно. Де ще їй бути?

— Я приїду додому за півгодини, бажано, щоб Ксюша на той час була у своїй кімнаті.

Він завершує виклик, а я відвертаюсь від дівчинки, щоб приховати свою злість, і зуби стискаю до болю в щелепі. Цей наказний тон мене добряче дістав. Я не його рабиня, щоб покірно це терпіти. Ні тобі привіт, ні до побачення — тільки сухі накази та невдоволення в голосі! Боже, дай мені більше терпіння.

— Ай! — лунає голосно позаду мене.

Швидко повертаюся. Ксюша впала з велосипеда. А на лавочці залишилися наколінники, які вона чомусь зняла.

Я біжу до дівчинки, нахиляюся, питаю схвильовано: