Глава 5

Додому я приїжджаю швидко, навіть нічого до ладу обдумати не встигаю. На душі неспокійно, я збентежена та розгублена. А Пашка знову біля комп'ютера сидить, голосно щось із товаришами обговорює, заради мене навіть навушники не знімає, щоб спитати, як мої справи.

Хоча раніше ми могли цілодобово розмовляти. На будь-які теми. І замість серіалів чи ігр завжди вибирали компанію один одного. Я дуже сумую за цими часами. Кілька разів ми з Пашею намагалися повернути минуле, але розмова не клеїлась, і ми вмикали телевізор.

На кухні ніби ядерний вибух стався. Купа брудного посуду, жир на тарілці, картопля, що намертво прилипла до каструлі. Пашка не додумався замочити її, щоб потім було легше вимити посуд. Сто разів казала, як правильно робити, але він тупо мене не чує. Звик, що за нього все зроблять — і сорочки попрасують, і їсти дадуть. Спершу його мама цим займалась, а тепер я. Тому він нічого не прагне робити. А навіщо?

І знову — я б і не подумала обурюватися, якби Пашка працював. Чоловік приносить гроші, жінка створює домашній затишок. Але щось пішло не так. І я навіть знаю, коли все почалося.

Близько двох років тому я втратила дитину. Викидень. Лікарі лише руками розвели. Так буває, казали вони. Нічого страшного, за півроку можна знову спробувати, народиш здорового малюка, ось побачиш. Я тоді немовби померла, у собі закрилася. Пашка лише повторював дурну фразу: «Все, що робиться — на краще»‎!

Як таке можна говорити про викидень? Це блюзнірство! Паша не дуже хотів дітей, підозрюю, що він навіть зрадів, але старанно це приховував. А я мріяла про дитину. Ридала ночами в подушку, перестала посміхатися, дипломну роботу закинула.

За кілька місяців я вирішила перевіритись. Дуже хотіла знову завагітніти. І тоді мені сказали, що шанси практично нульові. Лікар не вжив слово «безплідна», напевно, пощадив мої почуття. Але за всіма аналізами виходило, що народити свою дитину я не зможу.

Тоді ми з Пашею сильно посварилися. Він утішав мене, говорив, що не в вагітності щастя, що планета перенаселена і лише божевільні заводять дітей. Мовляв, світ надто жорстокий, не можна прирікати когось на страждання. Загалом він повторював стереотипні фрази чайлдфрі. Думав, що це мене втішить. Але зробив тільки гірше, потім довго вибачався. А я продовжувала віддалятись від нього.

Допоміг мені Євген Леонідович. Викладач, у якого я писала дипломну роботу.

— Моїй дружині найкращі лікарі твердили, що вона безплідна, — розповідав він. — Ми довго намагались, Марфа ніяк не могла змиритися з тим, що вона неповноцінна жінка. Огидний вираз, ніколи так не говори, — скривився Євген Леонідович. — Але за п'ять років нескінченних спроб у нас народився син. А знаєш, чому так сталося?

— Ні.

— Марфа перестала дурості робити. Вона тільки тим і займалася, що книжки наукові читала, календарі різні встановлювала, на зорі та місяць навіть сподівалася. Не допомагало це ні чорта, тільки напружувало нас обох. А коли Марфа зовсім зневірилася, то викинула з дому всі підручники і влаштувалася на роботу.

— А вона не працювала?

— Писала тексти для одного сайту. Вдома сиділа цілими днями, на вулицю майже не виходила. А потім знайшла собі роботу в офісі, з колективом потоваришувала, почала жити повним життям. Я свою дружину не впізнав. Змінилася вона, помолодшала, посміхатися стала щодня. Тоді й завагітніла.

— Тобто, мені треба влаштуватися на роботу?

— Ні, — усміхнувся викладач. — Тобі треба відволіктися, забути про проблему та жити повноцінно. Адже в нашому організмі все взаємопов'язано. Якщо немає гармонії в душі й тілі, то діти навряд чи захочуть приходити у цей світ.

Я прислухалася до Євгена Леонідовича. Влаштувалася за його порадою до гімназії, стала займатися репетиторством. До того я вдома сиділа: прала, прибирала та готувала, з Пашкою весь вільний час проводила. Моє життя змінилося, але завагітніти, як і раніше, не виходило. І у стосунках якась діра виникла. Можливо, я досі не пробачила Паші його необдумані слова про дітей. Або ж ми стали занадто різними. Не знаю.

І думати про це не хочу.

І мити цю гору посуду також не збираюся!

— Паше! — гукаю його. Він хмуриться, проте навушники прибирає. — Я втомилася і хочу спати. Будь ласка, прибери за собою на кухні. І наступного разу залий водою брудний посуд, якщо тобі так складно його помити!

Мій голос деренчить від злості, яку я погано стримую. У погляді Пашки мелькає подив. Я ніколи так не робила. Говорила м'яко, з проханням чи побажанням. А зараз зірвалася та накричала на нього. Але він заслужив!

— Добре. Зараз все зроблю, — киває Пашка. І справді йде на кухню.

Як просто! Виявляється, треба було підвищити голос. Тільки ось ніякого задоволення я не відчуваю. І спати не хочеться. Навіщо на Пашу накричала? Раніше треба було його виховувати, зараз уже пізно. Та й не в брудному посуді справа.

Зітхнувши, йду на кухню та обіймаю Пашу зі спини. Цілую його в передпліччя, втикаюсь чолом кудись у лопатку. Втягую знайомий аромат, усміхаюся. На душі стає тепліше.

— Мені запропонували нянею попрацювати, — говорю я.

Пашка вимикає воду і повертається до мене. Хмуриться.

— Нянькою? У кого?