5

Як би я не ставилася до Міви, вона все одно залишалася дочкою якудзи. І той милий малюнок був лише дитячою фантазією. Дівчинці явно не вистачало материнської ласки, а тітка Рей з усією її турботою та чарівністю не могла замінити те, що замінити в принципі не можна. Адже не дарма Даніель сказав мені в перший же день знайомства: замінити рідну матір неможливо, це нонсенс... І все ж Міва намагалася з'єднати нас у сімейну пару. Хоч би як безглуздо це виглядало.

Я і він. Дівчина у відчаї та владний тиран. Людина, якій нема куди подітися, і той, хто тільки й шукає, що жертву для своїх знущань. До певної міри ми ідеально підходили один одному. Але тільки не як пара.

Хай там як, але малючка врятувала мене від неминучого. Сато одумався і вирішив не засмучувати доньку таким жорстоким покаранням сингіїн. Схоже, він починав розуміти, що заподіяння мені болю віддзеркалюється на Міві. Адже вона симпатизувала мені, я їй чомусь подобалася, хоча ми навіть не спілкувалися і при зустрічі просто мовчали, відвівши очі. Але бачити сльози дитини якудза хотів найменше. Тому той вечір став для нас переламним — Сато відступив від власних правил і дозволив мені відбутися переляком.

Втім, вже наступного дня сталося те, що перевернуло все з ніг на голову. Те, що відбулося, раптом перетасувало карти і зробило колишнє життя неможливим, після цього вже ніхто не розумів, що правильно, а що ні. Хто небезпечний, а хтось друг. Кому можна вірити, на кого можна покластися.

 Я навіть уявити не могла, що таке можливо... 

— Налітаємо всі на сніданок! — запрошувала до столу тітка Рей. — Дораяки самі себе не з'їдять! Я приготувала порції на всіх!

Той ранок був особливим. Няня мала відвезти Міву на перше заняття в школі. Тому встала дівчинка рано, її зазвичай сплутане після подушки волосся було ретельно розчесане і зібране в дві симпатичні кіски. Замість веселого домашнього одягу в яскравих тонах — консервативна шкільна форма — картата спідниця, біла блузочка та чорний піджачок. Єдиною вільністю, яка дозволялася, були модні білі кросівки. Вони помітно вибивалися із загального стилю, зате були зручні. Думаю, дітям у такому взутті буде легко дуріти на перервах.

— Як настрій, Міво? — запитав Даніель, вдихаючи запах ранкової кави. — Чи готова до навчання? Нервуєш?

— М... — знизала плечима дівчинка і продовжила колупатися виделкою в улюбленій їжі. 

— Щось ти без апетиту, я бачу... — турбувався батько, погладжуючи Міву по спині. — Мабуть, боїшся, так? Не варто боятися. 

— А мені не робитимуть уколи? 

— Що, уколи? Ні... Ніяких уколів, я тобі обіцяю. Тільки не сьогодні.

— Боїшся уколів? — взяла я на себе сміливість поставити це запитання.

І як тільки я сказала ці слова, на мене кинув погляд Даніель. Він не міг дозволити слузі так зблизитися з Мівою. Але зробити мені зауваження при доньці він не наважувався. І я цим користувалася — поглянем, до чого все це призведе... 

— Боюся, — підібгала губи Міва. — Я дуже боюся лікарів зі шприцами. Коли я бачу в когось голку, я починаю плакати, наче маленька.

— Мівасику... — цмокнула її в маківку тітка Рей. — То ти ж і є маленька. 

— Ну тьотю... — відштовхувалась Міва. — Я вже велика. 

— Вона вже велика, — підтримала я дівчинку. — Інакше б її не запросили до школи. Вірно?

І Міва мені посміхнулася. Незважаючи на косо кинутий погляд Даніеля.

Але він, природно, не міг мовчати і підкреслив свою участь у цій події:

— Щоб ти не боялася, доню, я поїду з тобою. Хочу переконатись, що жоден злий лікар зі шприцем не спробує зробити щеплення.

— Хм... — ніяково хмикнула Міва. — Дякую тату.

До речі, ми всі того ранку вирішили поїхати разом, в одній машині. Хітоші обіцяв відвезти спершу Міву та тітку Рей до початкової школи, а тоді вже спрямувати наш мерс, куди вимагатиме містер Сато. Чи то підпільні казино, чи сухі доки в міському порту, де був склад контрабандних товарів. І загалом наш день обіцяв стати нічим не примітною прогулянкою від завдання до завдання. 

На вулиці стояла ясна тепла погода, віяв невеликий вітерець, сонце вже встало і кидало свої промені на ставок із золотими коропами. Атмосфера була благодатна, спокійна та по-справжньому затишна. Вийшовши у двір і вдихнувши свіжого повітря, я навіть замислилась про те, про що раніше ніколи не думала. Я замріялася... просто дивилася на Міву, що стрибала з плитки на плитку по доріжці, і думала про те, як... Як насправді тут добре.

Адже якщо прибрати всі ці звірства Даніеля і напругу від статусу якудзи, на очі траплявся крихітний шматочок щастя: старовинний будинок на околиці галасливого міста, зелена трава, дзюркотлива вода у фонтані та дівчинка, що стрибає на одній нозі. Не знаю, про що саме я тоді думала... Я бачила в ній себе — підсвідомо вважала Міву шансом щось виправити у своїй долі? Наче ще одна спроба зробити все правильно. А не так, як вийшло. Без докорів і покарань, без звинувачення дочки у тому, що твоє життя як жінки не склалося. Адже ти була одна — сильна і горда одинока матір, якій довелося жертвувати особистим життям заради дитини. Хоча сама дитина тебе про це і не просила... 

А тепер життя зіграло зі мною злий жарт. За іронією долі я жертвую всім заради тієї, хто не зміг подарувати мені нормального дитинства. Але я все одно її люблю і готова піти заради неї до кінця, чим би це мені не обернулося. Вона ж моя мати. І я навіть не уявляю, як це — втратити головну людину на світі. Я дуже боюся, що невдовзі цей день настане. Тому знаю, що Даніель — моя остання надія, хоч би яким покидьком він був.

Втім, може, я бачила у Міві не себе. Можливо, я навпаки побачила в ній те, чого мені не вистачало вже дорослій. Я побачила у ній сім'ю, якої в мене не було. І якої, найімовірніше, ніколи вже не буде. Адже я не можу мати дітей.

— Міва! — вийшла з дому тітка Рей. — Дивись не лізь у траву — забрудниш кросівки!

Того дня вона була особливо гарна: ніжно-рожеве кімоно з широким білим поясом, оригінально зібране волосся, скріплене шпилькою-голкою. Чесно кажучи, тітка Рей була неначе з обкладинки гламурного журналу. Особисто я ще не знала таких колоритних людей, як вона. Завжди весела, усміхнена, добра і любляча. Ці приємні балачки хочеться слухати годинами безперервно, поки її невтомні руки щось ріжуть, вимішують у каструлі, катають на столі туге тісто...