4

Після всього, що я побачила того жахливого дня, я не могла заснути — у мене була ще одна безсонна ніч у чужому домі. Тепер я вже не губилася у здогадах щодо того, чи зміг би Даніель це зробити — вбив би він мене, якби була його воля? Відповідь здавалася справжньою очевидністю: я уклала контракт із холоднокровним убивцею, якому нічого не варто позбавити когось життя. 

Я пішла на цю кабальну угоду, але тепер страшно шкодувала. Я була перед ним абсолютно беззахисна — він міг розправитися зі мною будь-якої хвилини. За будь-яку дрібницю, будь-який недолік, хоч навіть за усмішку, кинуту Міві.

Мій роботодавець — справжній психопат, і я з цим нічого не могла вдіяти.

Цікаво, якою була його дружина? Як вони з нею уживалися? Як вона могла витримувати його жорстокість та одержимість контролем? Вона мала сміливість йому суперечити чи просто терпіла знущання? А може... що як вони насправді жили душа в душу, і Сато став таким лише після її смерті?

Як би мені хотілося отримати відповіді на всі ці запитання...

— Сьогодні ти поїдеш до штабу, сингіїне, — наказав мені вранці бос. 

— До штабу?

— Кожен клан має свій центр. Це офіційна штаб-квартира, куди пускають лише своїх. Поліція про них знає, але носу туди не сує. Ці місця вважаються недоторканними, і навіть якщо клани ворогують, ніхто з конкурентів не посміє заявитися до штабу, тримаючи в кишені пістолета. Там дуже серйозна охорона, можеш бути спокійною — у центрі безпечно… 

— А в чому моє завдання? 

— Відвідувати штаб-квартиру раз на тиждень, звітувати перед головою осередку про мої поточні справи — про доходи, юридичні проблеми, якщо вони є, а також... Також платитимеш штабу податок.

— Ви сплачуєте податок? — здивувалася я.

— Це не зовсім податок. Швидше, добровільні внески, які роблять усі члени клану. Якщо бажають залишатися під його захистом. Але насправді це податок. І я зобов'язаний його платити, якщо хочу вести свою діяльність і надалі. А натомість моя сім'я отримує гарантії — право жити у цьому місті та контролювати його частину.

— Виходить, клан гарантує вам безпеку?

— Не зовсім, — зітхнув Даніель. — Тільки частково... Ніхто не може дати гарантії, що завтра на тебе не влаштують замаху десь посеред міста. Або в тебе на порозі будинку... Але загалом так, клан якудза має вплив на сусідні банди. Включно з мексиканським картелем, який точить на мене зуб уже не перший рік. 

— Тобто, поки існує штаб і ви входите до клану, барон не наважиться на вас напасти?

— Хм, — посміхнувся мій бос і дістав з шухляди у столі пістолета. — На інших сподівайся, а сам не схиб... Раміро — безпринципний виродок, і я не вірю, що він не спробує напасти на мою родину. Тим більше, що... одного разу він так уже зробив.

Бандитський штаб був сірою триповерховою будівлею з охороною на вході. Товсті броньовані двері, що відчинялися лише зсередини, великі, але наглухо тоновані вікна, в яких відбивався світ, і кілька чорних машин преміум-класу — саме такою картинкою зустрічала штаб-квартира мафії.

Я вийшла з таксі і невпевнено зробила крок до охоронця.

— Опа-опача! — пожвавішав хлопець, побачивши мене здалеку. — Яка дівчина — і без особистої охорони! А можна з вами познайомитись?!

— Ні, не можна. Я тут у справі.

— Ну так і я ту по справі — хіба не бачиш, крихітко? — притулив він до губ автомат і цмокнув його, мов наречену. 

— Мені треба просто пройти. Відкрий, будь ласка, двері... Про мій приїзд знають, бос на мене вже чекає. Ти ж не хочеш засмутити боса, хлопче?

— Пф... Взагалі-то, я маю ім'я, — образився він і нахабно погладив мене по щоці. — Мене звуть Чеко, зрозуміло? Не треба називати мене "хлопцем", ніби я тут якийсь покидьок. 

— Вибач, я й не думала ображати тебе... 

— Думала-думала, — сплюнув він. — Ти гадаєш така — він стоїть тут на вході, просто белькоче без зупинки, а насправді й не стріляв ніколи зі своєї пушки... А ти знаєш, що я вчора вбив декого, га? Ти не дивилася ранкові новини, подруго?

— Я тобі не подруга. Мене звуть Софі. 

— Софі... Наче я не знаю, як тебе звуть... Я все знаю. Бос особисто забезпечує мене всією інформацією. Ага... 

— Послухай, Чеко, — намагалась я знайти компроміс. — Мені треба просто пройти. Відкрий ці двері, і я піду у своїх справах.

Але охоронець на вході не хотів обривати нашу милу розмову.

— Вони були копами. Я зі своїми корешами грохнув трьох лягавих, прикинь.

— Мені це нецікаво, — я відчувала дискомфорт від його історій. — Припини, будь ласка.

— Але ж вони самі винні. Погналися за нами, коли ми їхали з діла... А в нас, чи знаєш, повна машина коксу... — смакував він деталі. — Багажник до верху забитий набоями та стволами... Та ще й ящик підроблених доларів на додачу. Ха-ха-ха-ха... 

— Вони просто виконували свою роботу, Чеко. Хіба ні?

— Вони мали зрозуміти, що не на тих напали. Мафію чіпати не можна, Софі. Ні, не можна, — усміхався охоронець, облизуючи мене поглядом від кісточок до шиї. — Підеш на побачення?

— Що? З тобою?

— Ага, — відповів він, користуючись миттю. — Тільки ти і я. В затишному місці. У мене вже три дні не було жінки... Я весь у напрузі, бачиш? — Показав він пальцем на свої штани. — Він уже тягнеться до тебе, мала.

— Вибач, Чеко. Але в мене вже є бойфренд, — збрехала я, аби вирішити цю безглузду проблему. — Може, просто пропустиш мене до будівлі?

— Звісно. Жодних проблем... Тільки цмокни мене в щічку.

— Ти це серйозно?

— Серйозно... Лише маленький поцілунок самовідданому воїнові клану.

— Боже... — тяжко зітхнула я. — Це не схоже на побачення, Чеко. 

Але потім я все ж таки заплющила очі і з огидою торкнулася губами щоки цього нахабника.

— О... — так і засяяв він від щастя. — Оце я розумію. Поцілунок на першому побаченні... Згодом дійдемо до нового етапу.

— Двері, — відрізала я, витираючи губи серветкою. — Я вже виконала свою частину — тепер прийшла твоя черга.