3

Після того випадку Даніель вже не здавався мені сексуальним. Я раптово зрозуміла, що він сволота й виродок — у ньому не було нічого, що нагадувало людину. Мій бос виявився жорстоким і твердолобим, він не хотів нічого слухати, не хотів розбиратися в деталях: для нього існувало лише два кольори — білий та чорний. Жодних півтонів або відтінків. І я в цій палітрі була явно на темному боці. Але куди мені подітися — що він може зробити, якщо я просто піду? Він шукатиме мене? Адже психопати здатні на таке. А що він робитиме, коли мене знайде? Що мені тоді загрожує? 

Відповідь напрошувалася сама, не варто було все ускладнювати. Потрібно просто прийняти реальність такою, якою вона є — я уклала контракт із хворою на голову людиною. І тепер доведеться його відпрацювати, хоч би чого це мені коштувало.

Вранці я спустилася з опухлим обличчям. Всю ніч я не спала і тільки тихо плакала в подушку — мені було важко позбутися думки, що все це велика помилка. Мене тут не повинно бути, вся ця сім'я, весь цей гарний будинок — все це явно не для мене. І я тут зовсім чужа.

— Добрий ранок! — привітала мене тітка Рей. — Добре виспалася? 

Вона вже щось активно готувала та розклала по столу тарілки. Ось тільки я виявилася першим відвідувачем її домашнього кафе.

— Сайонара, — відповіла я японською і знову потрапила в молоко.

— "Сайонара" означає "до побачення". А якщо ти хотіла сказати "дякую", треба говорити "канша", — вчила мене тітка Рей, поки ніхто не бачить. — Втім, до чого ці реверанси? Я й так тебе чудово розумію. У цьому будинку у нас тільки Хітоші ні гугу по-людськи... Але він усе розуміє — просто говорити не хоче. Принциповий хлопчина. Він жорстко дотримується кодексу якудза.

— Він теж якудза? — здивувалася я.

— Звісно. Хітоші теж входить до клану, та його сім'я стоїть нижче в ієрархії, ніж рід Сато. Тому він працює на Даїчі, як і я — йому велика честь служити господареві. І якщо доведеться, він віддасть за нього життя, аби знатний якудза вижив. Інакше для слуги це велика ганьба, після такого вже життя не життя... Слуга завжди ставить свої інтереси нижче за накази господаря. Це закон.

— Тьотю Рей, а можу я у вас щось запитати? 

— Так, звісно. Запитуй що хочеш, дитинко.

— Але ж містер Сато не японець. Як він може бути якудза?

— О, Софі. Дівчинко моя. Адже якудза — не національність. Це кредо, це філософія життя, яка відкрита лиш перед небагатьма японцями. Стати якудза можуть лише обрані. Тому я, як і ти, лише служу цьому клану. І Даїчі для мене перш за все господар, як і для тебе. 

— Хм, — зауважила я одну деталь, — ви називаєте його Даїчі. Чому? Що це означає?

— Даїчі — значить "перший син". Я няньчила ще його батька. Це була багата і знатна сім'я, а я — звичайна простолюдинка. Але до мене ставилися добре, завжди добром відповідали на добро. Дідусь Даїчі був видним і всіма шановним якудза, він контролював всю Північ міста та захищав своїх підданих від рекетирів, дрібних хуліганів, часто допомагав знедоленим. Його спадок був вражаючим, і він передав його в руки своєму синові — своїй єдиній дитині, яка правила імперією не гірше за батька. Але... — зітхнула тітка Рей, наче переглядаючи старі фото в альбомі. 

— Що? Що сталося?

— Він не міг мати дітей.

— О боже, який жах... — замислилась я. — У нього не було спадкоємців?

— Рід обірвався. І сім'я Сато була приречена на загибель. Тому що звання якудза переходить за спорідненістю — від діда до батька, від батька — синові... І тоді сталося щось дивне, я добре пам'ятаю той дощовий день. За вікном лив дощ, як і вчора. А батько Даїчі приніс на руках немовля — покинутого сироту, від нього відмовилися батьки. 

— Не може бути, — я була шокована розповіддю.

— Його мама та тато були не найнадійнішими людьми. І коли з'явилася нагода залишити дитину — вони так і зробили. Пан Сато Старший відчинив двері і побачив на воротах сумку. Вона висіла прив'язаною до штиря, ніби лелека пролітав над Сан-Франциско і впустив прекрасне дитя, — говорила тітка Рей і витирала сльози, що котилися самі собою. — Я добре запам'ятала той день. Даїчі став їх первістком та єдиним сином. Батькові казали, що він чинить погано, що синочок ніколи не стане якудза. Сусідні клани відкрито виступили проти Сато, оголосивши йому війну. Вони не збиралися визнавати в молодиці свого нового сусіда — картель хотів забрати все те, що належало нашому роду споконвіку... Але коли Даїчі виріс і зміг тримати в руці свій меч — все сильно змінилося, він довів конкурентам, що здатний бути не гіршим своїх предків. Хоч і не схожий на них обличчям. Але дуже схожий своїм духом. 

— Тепер зрозуміло, чому він такий жорстокий.

— Жорстокий? — сумно усміхнулася тітка Рей. — Даїчі не жорстокий — він просто якудза, і цим все сказано... Я виховала його так само, як і його батька. Оточивши турботою, допомагаючи його матері. Але у випадку з Мівою все інакше. Вона позбавлена ​​материнської ласки, і це жахливо, я не можу замінити їй маму. Я лише стара нянька. І аж ніяк не молода мати. Проте що сталося, то сталося. Після смерті Марі багато чого змінилося...

— Доброго ранку, — почувся дитячий голос за спиною.

Це була Міва — вона спустилася на сніданок і сонно терла очі. Вона була ще миліша, ніж учора — таке смішне волосся, воно стирчало навсібіч, відбиток подушки на щоці і кислотна жовта піжама. У ній я чомусь бачила себе, якою я могла бути в дитинстві. Якби мене так само оточували теплом і турботою.

— Привіт, сонечко! — зраділа тітка Рей і міцно обійняла Міву. — Я тобі дораяки спекла, як ти любиш.

— Ура, дораяки! — вирвалася Міва з обіймів і побігла швидше за стіл. — Цур, мені з шоколадом! І з хрусткими краями!

Тепер я вже не ризикну до неї підійти. Моя доля — лише мовчати і дивитися, як це славне дівчисько уплітає сніданок. Я не знаю, чи розуміла вона, що стояло за моєю байдужістю. Але якщо Даніель знову помітить нас разом, може постраждати і Міва. А цього я не могла допустити. Коли я була дитиною, мене часто карали за нісенітницю, і це почуття несправедливості дивним чином пройшло за мною все моє життя. І переслідує тепер наче привид.