2

Будинок містера Сато виявився великим та красивим. Він був виконаний у характерному японському стилі і налічував два повноцінні поверхи плюс мансарда: панорамні вікна до самої підлоги, масивні і водночас плавні склепіння даху. Перед парадним входом гостей зустрічала простора тераса із підлогою з нефарбованого дуба. Все навколо дивувало чистотою ліній, вишуканим стилем та якоюсь чарівною гармонією. 

Навколо будинку було зелено. Зовсім недавно відцвіли хризантеми, їх різнокольорові пелюстки розсипалися по ставку і дратували коропів, що плавали у воді. Було багато цікавих скульптур та округлих морських валунів, що перетворили газон на арену персонажів казок та міфів. Наче я потрапила у старовинну легенду про східні божества. І вони раптом застигли на місці, ставши каменем — аби не видати себе при сторонніх.

— Подобається? — запитав Даніель. — Цьому будинку вже сто років. Його збудував мій прадід. І він теж був якудза, як і я. Наш рід налічує багато поколінь.

Я озирнулась і побачила, як Хітоші паркує машину, а важкі ворота самі зачиняються на автоматі. З вулиці все це не побачити — садибу оточував високий товстий паркан із каменю. Ним же була вистелена доріжка до будинку, і я невпевнено по ній попрямувала.  

— Мені можна увійти до будинку?

— Іди-іди, — махнув мені бос. — Хітоші тебе проведе. Мені поки що потрібно зробити дзвінок, я скоро прийду. Буквально хвилин із десять. А потім я покажу тобі всі папери... 

Усередині було тепло та затишно, чимось смачно пахло. Я вже з самого порога вловила запах гарячої їжі — її хтось старанно готував на кухні.

— Даїчі, це ти? — почувся дзвінкий жіночий голос, і до нас вийшла літня японка з ополоником в руці. — О! — підстрибнули її сиві брови, майже розгладивши всі зморшки біля очей. — Це наш новий сингіїн?!

— Коннічіва, оба Рей, — привітався Хітоші, трохи схилившись, а потім зняв взуття і пішов назустріч смачному запаху. Кудись на кухню.

— Доброго вечора, — ніяково посміхнулась я цій жінці. — Мене звуть... — хотіла я сказати звичну фразу, якою знайомлюся з новими людьми. Але вчасно схаменулась і повернула себе на місце: — Я сингіїн.

— О-о-о-о-о... — усміхалася жінка у яскраво-зеленому кімоно. — А ім'я у сингіїна є?

— Ім'я? Так... — не могла я протистояти її чарівності і теж усміхнулася у відповідь. — Мене звуть Софі. Але ви можете звати мене, як вам... 

— Добре, Софі. Гарне у тебе ім'я... А мене звати Рей. Але мене тут всі кличуть тітка Рей. Тож... можеш і ти мене так називати,— сказала вона, не послабивши усмішки ні на мить. — Дай я тебе розгляну добре, — підійшла до мене тітка Рей і легенько взяла за плечі. — Яка ж ти гарненька, Софі... У цьому будинку вже давно не було гарних молодих жінок.

Вона дивилася мені у вічі так щиро, ніби ми знайомі вже сотню років. Її старече, але таке миле обличчя здавалося мені чимось на зразок маленького сонця. Всі ці дрібні зморшки і вицвілі з віком очі — вони ніби сяяли, зігрівали тебе внутрішнім світлом. Її сиве волосся було ретельно покладене і скріплене симпатичною шпилькою у формі гілочки бузку. При погляді на неї можна було вирішити, наче тітка Рей відмовилася старіти і планує жити ще дуже довго. Але з окремих деталей я розуміла, що їй щонайменше вісімдесят років, а може навіть більше. Просто вона цінувала кожну мить і хотіла надихнути на це молодих, у яких ще все попереду.

— Спасибі, — стало мені трохи ніяково.

Я чомусь згадала слова Даніеля. Про те, що я не варта навіть нігтя його покійної дружини. Я ніби відчувала на собі її погляд — погляд незнайомої дівчини, яка жила тут раніше. І була дружиною мого нового боса.

— ХІТ-О-ОШІ-І-І! — покрикувала тітка Рей, коли почула на кухні дзвін каструль. — Ти куди свої рукавички суєш, га?! — лаялася вона і вліпила японцю ополоником. Прямо по руці, що ще секунду тому тримала гарячу кришку. 

— Ай! — страждав водій від влучного удару. — Онака га акімашіта!

— Голодний?! Ну то приготуй собі їжу! — розмахувала тітка Рей своєю "зброєю". — Голодний він, бачте... Може, я ще теж не їла з ранку. Цілий день біля плити горбатилася, щоб ти тепер приперся і все зжер. 

— Шокуйоку о сосору... — знизав плечима Хітоші. — Ана ва камідесу.

— Нє-нє-нє... Не підлизуйся до мене, — відмахувалась вона. — У тебе пелька, мов чорна діра. Як сідаєш за стіл — то вся їжа летить зі швидкістю звуку. А дитині що їсти, га?! Об'їдаєш Міву, так?

Спочатку мені здалося, що водія тут не люблять. Що Хітоші такий же чужинець, як я. Але потім він підійшов до хранительки вогнища і по-домашньому обійняв її, мов рідну бабусю. 

— Оба Рей... Аната ва саікодес.

— Ну годі вже, — розтанула японка і дала себе обхопити. — Обійми тітку Рей і цмокни її в щічку. Ось так... — блиснула її посмішка, наче промінь сонця між хмарами.

Усі тут були однією дружною сім'єю. І навіть я могла вкрасти шматочок тепла, щоб уявити, ніби можу вважати себе частиною цієї душевної компанії.

А потім з'явилася Міва — дівчинка, якій судилося перекроїти все моє життя. Тільки тоді я про це ще не знала.

— Міва-а-а-а! — кричала тітка Рей кудись у бік сходів. — Іди їсти, дитинко! Мі-і-іво-о-о-о! 

— Це ж донька містера Сато? — запитала я, пригадавши його наказ не контактувати з дівчинкою. — Це його єдина дитина?

— Так... — усміхнулася добра нянька. — Наше сонечко кохане. Наша Міва, наша дівчинка... Я приготувала їй рамен. — Тітка Рей поставила на стіл глибоку тарілку із супом. — Локшина, наваристий бульйончик, м'ясо. Трохи грибів та яєчко, як вона любить. Пора б уже поїсти, бо сидить у своїй кімнаті годинами... Коли Даїчі немає вдома, Міва буває замкненою. Особливо останнім часом щось у ній змінилося. Раніше з нею було простіше. Діти ростуть, чи знаєш... А в тебе, Софі, є вже дитинка? Встигла діток народити?

— Я? Ні, — трясла я головою на знак заперечення. — Ні, у мене немає... поки що. 

— Зрозуміло, — кивала тітка Рей. — Все за кар'єрою біжиш, ніяк не вженешся?