1

Того дня йшов сильний дощ.

Він лив як із відра, поки я стояла без парасольки — посеред безлюдної парковки десь на околиці міста. Промокла до нитки і тремтіла від холоду. Я пригнічувала в собі злість і терпляче чекала зустрічі з ним — своїм можливим роботодавцем — якимсь загадковим містером Сато, про якого я нічогісінько не знала. Крім того, що він багатий. А ще належить до клану якудза, що лякало мене до тремтіння в руках. 

Та я стояла під дощем і покірно чекала на його приїзд. Піти після всього ні з чим було б зовсім безглуздо — тепер я просто зобов'язана його дочекатись і подивитися в очі цьому старенькому японцеві.

— Ну нарешті… — видихнула я, коли крізь пелену грози прорвалася пара білих фар. Вони були химерної форми і говорили про те, що їде машина преміум-класу — на таких якраз і заявляються найважчі клієнти.

Переді мною зупинився великий чорний седан. Водійські двері відчинилися, і звідти вийшов чоловік у строгому костюмі. Він був невисоким, але кремезним, очевидно азіатської зовнішності — в руках тримав парасольку, а самі долоні, хоч як це не дивно, були одягнені в білі рукавички. 

Мені ця деталь видалася дуже незвичайною. Навіщо йому знадобилися білі рукавички, що це означає?

— Містере Сато? — запитала я його, стоячи поза парасолькою за кілька метрів від машини. — Це ви? — Але ж він мовчав. Незнайомець стояв і просто витріщався на мене. Він ніби вивчав мої риси обличчя і намагався зрозуміти, бачилися ми з ним раніше чи ні. — Вибачте... містере Сато... — дивувалась я і відчувала явний дискомфорт. — Ви розумієте англійську? Ви розмовляєте англійською? Розумієте мене? 

— Мачігаї, — відрізав він. — Унтен-ша. Сато жанаї, — додав японець і дбайливо відчинив задні двері.

— О... — злякалася я, коли побачила молодого чоловіка в темних окулярах. — То це ви містер Сато? Вибачте, я помилилася. Я подумала, що це ви, а це... — стало мені ніяково. — Це ваш водій, мабуть, так?

Проте він мовчав. Знай собі сидів на задньому сидінні і не відповідав.

Спершу я подумала, що він теж нічого не розуміє і мені знадобиться перекладач, але... Тоді Сато зняв окуляри, щоб краще розглянути мене. І я раптом зрозуміла, що він зовсім не японець. Риси його обличчя були європейськими — точеними та водночас мужніми. І навіть не побоюся цього слова... сексуальними.

— Агент описав тебе як "дуже привабливу дівчину", — саме так звучали перші слова мого роботодавця. — Це про тебе йшлося? Це ти хотіла потрапити до мене на роботу?

Його знущальне питання було схоже на глузування. Я показово знизала плечима і озирнулася на всі боки, щоб переконатися — говорять зі мною.

— А хіба ж тут є інші люди? Ви бачите їх? Я – ні. У вас є сумніви? Вашою умовою було чекати вас у безлюдному місці, посеред порожнього паркінгу. Отже це точно я. Мене звуть...

Але хлопець нахабно перебив мене і сказав:

— Я гадав, ти будеш симпатичнішою... Зараз мені важко назвати тебе "привабливою".

Його слова змусили мене замовкнути на кілька секунд. І весь цей час я мовчки рипіла зубами, щоб ковтнути таке приниження.

"Відмов йому, Софіє, відмов! — просто кричало моє внутрішнє Я. — Відповідай йому сарказмом! Відповідай грубістю, він заслужив!"          

Але натомість я видихнула і взяла себе в руки — вибору немає.

— Уся справа в тому, містере Сато, — прибрала я мокре пасмо зі щоки, — що зустріч була призначена на третю годину, я точно пам'ятаю. А зараз уже скоро п'ята... Я чекаю на вас вже дві години. За цей час пішов дощ, — кивала я роздратовано і буквально відчувала, як капає вода з підборіддя. — Я вся промокла. Моя туш потекла, а волосся стало схоже на... Гаразд, це неважливо. Вибачте, я просто трохи... 

— Що? — усміхнувся він, ніби спеціально знущаючись. — Я не розчув.

— Просто ви... Ви дуже спіз... Ви приїхали пізніше за обумовлене, — знайшла я в собі сили бути тактовною. — А парасольки в мене не було, тож... Не такої я співбесіди чекала.

І тут він шокував мене за повною програмою.

— Знімай-но одяг, — наказав мені Сато, навіть не моргнувши.

— Що? — спершу мені здалося, що я не дочула. — Пробачте, що ви сказали? Мені роздягнутися? — повторила я цю маячню і не змогла в неї повірити. — Це жарт?

Але якудза й не думав жартувати.

— Зніми з себе одяг і віддай його водієві. Хутко.

Я стояла під зливою і просто кліпала очима. Я не помилилася — мій роботодавець наказав роздягнутися? 

— Просто тут? На вулиці? — не вірилось мені. — Під зливою?

— Так, — знов він усміхався, виблискуючи льодом своїх сірих нещадних очей. — Тобі усе двічі треба повторювати?

— Але... — тремтів мій голос. — Але ж... співбесіди так не проводять... Я юристка, а не стриптизерка.

І після цих слів між нами запанувала дивна пауза. Ми всі дивилися одне на одного і мовчали — я, він та його водій у білих рукавичках.

— То ти роздягатимешся? — повторив мій бос, як ні в чому не бувало. — Мені довго чекати на відповідь? Час – це гроші.

Мені дуже потрібна була ця робота, я була готова піти заради неї багато на що. Але це мені здавалося просто приниженням.

— Ні... Я не роздягатимуся... І я відверто не розумію, як це допоможе вам дізнатися мій рівень професійних знань... Я думала, вам потрібен особистий юрист, хіба ні?  

— Хм, — усміхнувся Сато і дав знак водієві. — Тоді прощавай. Я їду.

Двері зачинилися, і чорний мерс неквапливо покотив асфальтом, розштовхуючи воду в калюжах. А я стояла вже як повна дурепа й відчувала, наскільки сильно вирує серце — ніби від уколу адреналіном.

— Гей! — крикнула я і підбігла до задніх дверей, стукаючи рукою по темному вікну. — Стійте! Не їдьте, будь ласка! Містере Сато! МІСТЕРЕ САТО!

Він опустив скло, але нічого не відповів. Його страшно холодні очі дивилися на мене і чекали на покору. Цей виродок хотів побачити, як я роздягнуся.

— Добре, я передумала. Я виконаю ваше прохання, зніму одяг. Якщо це так важливо для вас...