5

Із міцного і глибокого сну мене вирвав якийсь шум. Я схопилася, злякано озираючись на всі боки і намагаючись зрозуміти - де я, хто я, і що роблю в цій абсолютно незнайомій мені кімнаті. І раптом задихаюся, тикаю пальцем у бік прочинених дверей:

- Голий! Голий чоловік!

- Мабуть, це те ще видовище, - відповідає глибокий голос.

І тут я згадую...

Гаваї.

Весілля Діни.

І Тео. Височіє між дверною рамою, освітлений м'яким світлом з-за спини. Він без сорочки, без штанів, і безумовно ширший і твердіший, ніж я його пам'ятаю.

Татуювань теж більше, хоча я не можу розгледіти їх у темряві, це просто спогад про синій малюнок по всіх його грудях, животі й руках.

І якого біса я роблю, думаючи про тіло і татуювання Тео?

Чи може, я марю, тому що мої хтиві інстинкти взяли гору над здоровим глуздом?

Тео підходить до величезного ліжка, посеред якого я ще недавно спала і бачила барвисті сни. Я прочищаю горло.

- Що ти робиш, Тео?

- Посунься, - бурчить він.

- Що... що?!

- Посунься сюди. А я ляжу з цього боку.

- Ти... Я... Ти?

Мій сон як рукою зняло, але його накази остаточно заплутали мене і позбавили здатності говорити.

- Цей клятий диван зламався. А це - ліжко королівського розміру. Зсунь свою попу на цей край, або спи на підлозі.

Кілька зухвалих лайок так і крутяться на кінчику мого язика, але врешті-решт я спромоглася лише вичавити, заїкаючись:

- Я полагоджу диван.

- Заткнися і спи, НесміЯно.

Від його відповіді в мене зводить зуби.

Я так намагаюся бути з ним милою. А він поводиться як повна дупа.

Я маю радіти, що він поводиться як дупа. Його огидна особистість має хоч якось заспокоїти реакцію моїх гормонів на його тіло і голос.

Але все відбувається точнісінько навпаки.

 Мої бубнявки затверділи так, що ледь зуби від болю не звело, а в глибині живота вирує шалене передчуття від думки, що мені, можливо, доведеться спати в одному ліжку з Тео.

Минуло більше року відтоді, як я розбила серце своїм батькам, відмовившись від пропозиції Кості, їхнього улюбленця і протеже. А це означає, що минуло більше року відтоді, як я зрозуміла, що їхнє уявлення про те, яким має бути моє життя, і те, чого я хочу, не збігаються.

Весь час, крім останнього року, я працювала в сімейному бізнесі. Добре працювала. Думаю, у професійному плані я повністю відповідала уявленню батьків щодо ідеальної доньки. Навіть незважаючи на мій дитячий бунт і диплом психолога, а не якогось менеджера чи юриста, як про це мріяв тато. Мабуть, із диктатом моїх батьків на роботі я ще змирилася б. Але вони не залишали мене в спокої навіть після роботи, геть позбавляючи мене особистого часу і простору. Скільки разів вони знайомили мене з безпечними, респектабельними претендентами, навіть і не згадаю. Останньою краплею стала поява в нашому домі Кості. А вірніше, Костянтина Андрійовича, як представив мені тато цього двадцяти п'ятирічного зануду. І це при тому, що мені вже майже тридцять! Я нічого не маю проти тих пар, у яких чоловік на кілька сантиметрів нижчий за дружину, або молодший за дружину. Але сама у своїх мріях поруч із собою завжди уявляла високого накачаного красеня в татуюваннях, і який буде, ну, хоча б моїм ровесником. Ну ось така я примхлива наречена!

Так от, приходжу я одного вечора додому, а в нашій вітальні чинненько розпивають коньячок мій тато, мама і Костянтин Андрійович. При моїй появі він встає і вальяжно підходить до мене. Бере мене, здивовану, за руку, кружляє навколо своєї осі. І зі знанням справи розглядає мене, немов арабський шейф красиву виставкову кобилку.

- А що, - витирає рукавом піджака мокрі губи, - мабуть, я згоден. Весілля зіграємо через місяць. У мене в РАГСі блат, тож я все влаштую...

І ось тут, після того, як я почула цього "шейха" місцевого розливу, як глянула в помутнілі від коньяку очі татуся та сяйливі від радості очі матусі, в мене і сталася криза.

У ту саму підступну стадію підліткового бунтарства я з головою занурилася із запізненням, як мінімум, на п'ятнадцять років.  Ногою заїхала в пах "шейху", розбила об стіну недопиту пляшку коньяку, пафосно прокричала в обличчя мамі: "Як ти могла?!" і пішла з дому. Добре, що все найцінніше було в мене з собою - пара кредиток, платинова картка з кругленькою сумою, що дісталася мені від бабусі. Ну, і телефон із паспортом.

Тож на цей момент я вже рік як була без роботи. Нервове напруження посилювалося в міру того, як на моєму рахунку танули заощадження. Ну і я була голодна. Акі лев... Або левиця. Тому що за цей рік я не те, що голого мужика не бачила, а навіть на чоловічі труси не милувалася.

Тож уявіть, у якому стані перебувала я сьогодні, коли перед моїм носом увесь вечір дефілював млосний, накачаний, татуйований з ніг до голови красунчик. До того ж, до чортиків негідний для моїх батьків. Суцільні плюси, а не чоловік.

І був у цього "щастя з дзиндзеликами" один єдиний недолік. Але він геть перекреслював усі його переваги - його звали Тео Монро. Той самий Тео, в якого я була в дитинстві по вуха закохана. Той самий Тео, який кинув мене, навіть не прийшовши на перше побачення. Той самий Тео, який зіпсував мою репутацію в школі і на довгі роки змусив шарахатися від чоловіків.