Розділ 10

Я лежу на ліжку й пильно дивлюся в стелю. Ніч видалася важкою. Занадто багато думок. І всі, як на зло, крутяться навколо одного-єдиного чоловіка, який тепер спить за стіною. У такому величезному домі — і саме наші кімнати опинилися поруч. Іронія долі, не інакше.

Хоча, якщо бути чесною, це моя власна вина. Кімнату господаря мені показали ще в перший день, одразу після приїзду. І я тоді свідомо вибрала сусідню спальню. Не через гріховні думки і не з якихось підступних міркувань. Просто щоб для служниць усе виглядало переконливо: мовляв, подружжя живе поруч. Хто ж тоді знав, що мій «чоловік» так і не з’явиться за всі ці роки.

А до кімнати я звикла. Раз Максим не приїжджав — навіщо було щось міняти?

До вчорашнього вечора.

Думками я знову провалююся в ту розмову. Його перша заява буквально вибила з-під ніг землю.

— Ніякого розлучення не буде.

— Тобто?! Ні, я на таке…

Він кашлянув, ніби усвідомив, як це прозвучало, і тут же холодно виправився:

— Маю на увазі — не зараз. Розлучення відкладається. Ти ще три місяці повинна побути моєю офіційною дружиною.

Мені навіть трохи полегшало, що він не збирався «полонити» мене назавжди. Але й ці три місяці виглядали дивною, тривожною новиною.

— Навіщо тобі це? — прошепотіла я. — Ми ж домовлялися про розлучення.

— Домовлялися, — кивнув він. — Але обставини змінилися. І тобі вигідніше прийняти мої умови, ніж залишитися з боргом, який ти не перекриєш навіть за десять років.

По спині поповз холод, повільний, липкий.

— Ти мене шантажуєш, — тихо сказала я.

— Я пропоную вихід, — так само тихо відповів він.

— Дуже сумнівний вихід.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Та облиш, Віро. Що таке три місяці проти трьох років? Тим більше, ти сама привернула до себе небажану увагу. А за це, як відомо, доводиться платити.

Я тоді прикусила нижню губу так сильно, що, здається, ледь не прокусила її до крові. Хотілося сказати багато — різко, злісно, зі всіма накопиченими за роки емоціями. Але замість цього я лише втомлено видихнула й кивнула, ніби слухняна школярка.

— Мені треба подумати, — сказала я тихо. — Сьогодні я занадто втомлена для таких… ультиматумів.

Насправді я була занадто втомлена для всього: для шантажів, для контрактів, для Максима в моєму домі й для власного життя, яке раптом знову пішло не за планом.

Він подивився на мене уважно, ніби зважував, чи насправді я піду думати, чи просто тікаю. А я й справді тікала. Красиво, з гідністю, з високо піднятою головою — але тікала.

— Добре, — сказав він після паузи. — Продовжимо розмову завтра.

Я не стала випробовувати вдачу і швидко розвернулася й пішла нагору, мовляв, далі він і сам розбереться як влаштуватися в цьому домі. Двері спальні за собою зачинила тихенько, хоча в думках хотілось грюкнути так, щоб обвалилася стіна.

Я важко зітхнула, перевернувшись на бік в своєму тепленькому ліжку… і раптом усвідомила, що чую надто багато звуків, як для будинку, в якому завжди панувала тиша. Десь із-за дверей доносяться приглушені голоси, швидкі кроки туди-сюди, дзенькіт чогось незрозуміло. 

Це все миттю прогнало моє розслаблення. Я різко сіла на ліжку, притримуючи простирадло на грудях.

— Що, в дідька, відбувається?.. — прошепотіла в порожнечу.

Після повторного різкого звуку я поспіхом піднялася з ліжка, накинула свій домашній халат — той самий, у якому зазвичай пила каву на терасі й удавала, що в мене прекрасне життя і пішла втамовувати цікавість. Треба негайно з’ясувати, звідки в домі, який зазвичай прокидається разом зі мною, раптом узялася ця ранкова метушня.

Халат я зав’язувала вже на ходу, паралельно намагаючись привести до ладу волосся пальцями. Дзеркало показало щось середнє між «розгубленою дружиною мільйонера» і «героїнею фільму про апокаліпсис одразу після сирени». 

Доброго ранку, Віро.

Босоніж, майже бігом, я вискочила в коридор і помчала сходами вниз, притримуючи поли халата, щоб не перечепитися й не злетіти героїчно вниз головою просто на очах у всіх цих ранкових сюрпризів.

На останній сходинці я різко зупинилася.

У холі було повно сторонніх чоловіків. Наче робітники логістичної компанії вони носили всередину коробки. Великі. Середні. Якісь довжелезні, загорнуті в плівку. Частину несли в бік кабінету. Ще частину — вглиб дому. І посеред усього цього хаосу, спокійний, зібраний і до біса на своєму місці, стояв Максим

Я машинально глянула на годинник на стіні.

Дев’ята ранку.

ДЕВ’ЯТА.

— Це що таке?! — мій голос пролунав гучніше, ніж я планувала, але, здається, інакше до цього цирку було не докричатися.

Рух у вітальні на мить пригальмував. Кілька робітників синхронно підняли голови — і синхронно ж кинули погляди… на мене. Точніше на мій халат і босі ноги.

Дякую, хлопці. Мені ще компліментів від незнайомих чоловіків не вистачало.