Розділ 9

Ми звернули з траси, проминули шлагбаум із двома охоронцями, які мало не попадали з ніг від шоку, й покотили знайомою алеєю між високими рівними туями. Алеєю, якою я прогулювалася не раз. Мені здавалось, що я навіть досконально вивчила кожне деревце і їх відмінності один від одного.  

У мене аж зуби звело.

— Чудово, — прошипіла я собі під ніс. — Просто чудово. Граф Дракула повернув свою блудну дружину у свій замок.

Максим кинув на мене насмішкуватий погляд, але промовчав.

Коли ворота маєтку роз’їхались, я не витримала й вибухнула:

— То ти вирішив привезти мене… сюди?! Справді?!

— Саме так, — спокійно відповів він і зупинив машину перед головним входом.

Я не стала чекати, поки він поведе себе як джентльмен, і вилетіла з авто, грюкнувши дверима так, що аж ехо пройшлося по подвір’ю.

До нас поспіхом біжав охоронець — той самий, якому я колись носила домашнє печиво, бо скучила за людським спілкуванням.

— Пані Віро?.. — він здивовано кліпав. — Ви… повернулись?

— І не одна як бачиш! — Кивнула в бік Максима, який тільки вийшов з автівки. 

— А це… 

Шок на обличчі охоронця був таким щирим, що якби мене не палило люттю, я б, мабуть, розсміялася.

— Знайшла вашого блудного ГОСПОДАРЯ! — випалила я.

Охоронець мало не поперхнувся повітрям і поспішно відвів погляд, ніби боявся, що Максим зараз його звільнить за сам факт того, що він почув цю репліку.

Максим же навпаки — повільно, ледве помітно підняв брову.

— Блудного? — перепитав він, неквапно зачиняючи дверцята. — Цікава термінологія.

— Я ще можу підібрати кілька точніших, — відрізала я, підіймаючись сходами. — Але думаю, для першого вечора достатньо.

Охоронець машинально вирівнявся, ковтнув повітря й ніяково промовив:

— Добрий вечір, пане… вибачте, ми не чекали вас сьогодні…

— Ти хотів сказати — взагалі, — солодко поправила я. — Бо ніхто й не знав, чи ви взагалі існуєте.

Охоронець розгублено кліпнув, не наважуючись ні на крок ані вперед, ані назад. Максим же лише трохи примружився, розглядаючи маєток так, ніби бачив його вперше. А може це так і було? 

Він ледь помітно зітхнув.

— Віро…

— Ні-ні, — одразу перебила я, — не заважай. Це історичний момент. Три роки без живого господаря, і ось — явлення.

Я не стала очікувати від нього коментаря, тому швидко пішла до сходів, різко, з високою спиною, хоча всередині все стискалося, мов у клітці. Цей дім за ці роки став мені знайомим до дрібниць — кожен кут, кожен відблиск у вікнах. Я не просто тут жила, а почувалася господинею, хоча і була фальшивою.

Але зараз так незвично, що за спиною лунали кроки Максима. Він ішов, розглядаючись із легким, майже дослідницьким інтересом.

— Що, цікаво? — не втрималася я.

— Дуже, — байдуже відповів він. — Цікаво побачити своє капіталовкладення наживо.

Я закотила очі так, що ледь не побачила власний мозок.

— Тільки не кажи, що і це для тебе купив Ілля? — простогнала я. — Ти хоч щось у своєму житті робиш сам, чи за тебе все вирішує твоя фея?

— Він лише займався оформленням угод, — відповів Максим так буденно, ніби говорив про погоду. — Але ідея була моя. 

— О, ну слава Богу, — я саркастично плеснула в долоні. — Вперше за вечір чую, що ти щось зробив сам! А я вже хвилювалась, що без Іллі ти навіть чай заварити не здатен.

Максим захитав головою.

— Який же в тебе гострий язик, дружино. 

Бо я була занадто роздратована, а в такому стані я частіше верзла нісенітниці. І в підтвердження цього я продовжила. 

— Гострий? — я зупинилася на пів кроку, обернулася через плече й солодко всміхнулася. — Це ще я стримуюсь. Ти просто не чув мій «повний набір».

Він знову ледь усміхнувся — тією своєю небезпечно спокійною усмішкою людини, яка звикла, що світ підлаштовується під нього, а не навпаки.

— То що, — я розвела руками, різко змінюючи тон на показово-гостинний, — провести для тебе екскурсію?

— Думаєш, я заблукаю у власному домі? — спокійно поцікавився він.

— Думаю, ти здивуєшся, — фиркнула я. — Наприклад, у тебе з’явився затишний зимовий сад. Ти про нього навіть не здогадуєшся. Як і про те, що третє вікно у вітальні протягує під час дощу.

— Як для «господині», ти недогледіла, — з легкою насмішкою мовив він. — Треба було дати вказівку, щоб полагодили.

Я різко фиркнула. Він вирішив перевести стрілки на мене? Не вийде! Не на ту напав!

— Ти тут і п’яти хвилин не пробув — а вже дорікаєш! Знаєш, чому продуває? Бо будинку три роки елементарно не вистачало господаря.

Його сміх прозвучав несподівано легко — короткий, низький.