Розділ 8

Всесвіт, здається, вирішив змилуватися наді мною — або просто дати паузу, щоб я встигла переварити слова Максима й не втратила свідомість прямо за столом.

До нас підкотився офіціант із сервірувальним візком, урочисто виставляючи тарілки, ніби увів перемир’я між ворогуючими державами.

Запах м’яса вдарив у ніс — густий, винний, солодкуватий з нотками карамелізованої цибулі. У мене всередині все затихло. Чесно, навіть тривога взяла коротку відпустку. Я взяла виделку, відрізала перший шматочок… поклала на язик… і тихо, зовсім тихо, але все ж вислизнув звук, який можна назвати лише одним словом: стогін.

Це було так смачно, що я ледь не забула, як мене тут трохи залякали, трохи шантажували і трохи натякнули, що я порушила половину контракту.

Я навіть заплющила очі на секунду — і саме в цю секунду відчула, що на мене хтось дивиться. Відкрила очі… і мало не вдавилась м’ясом.

Максим сидів, спокійний, рівний, але з якимось занадто пильним виразом обличчя. Не злим. І не насмішкуватим. Швидше… оцінюючим. Насправді, я думаю, саме так має дивитися чоловік на свою дружину, якою захоплюється. 

Я поспіхом схопила склянку з водою, зробила ковток, потім ще один, майже вдавившись від власної незграбності.

На щастя, Максим нічого не прокоментував. Жодної саркастичної фрази. 

Так і пройшла у тишині наша вечеря. І я навіть устигла поласувати десертом. Коли офіціант приніс рахунок, Максим навіть не глянув — просто поклав в середину купюри і сказав:

— Ходімо.

Я, як слухняна дружина, автоматично піднялась і пішла за ним. У мозку було порожньо. Я думала про те, що зараз повернуся в номер і на самоті переосмислю знайомство з власним чоловіком, бо він виявився зовсім не таким, як я уявляла. 

Лише коли ми опинилися на парковці, мене накрило легке прозріння.

Я обернулась до нього, зціпила плечі і чітко видала:

— Я викличу таксі.

Максим навіть не зупинився. Тільки хитнув головою. Спокійно. Наче це навіть не предмет для обговорення.

— Ні. Ти не можеш.

— В сенсі — не можу? — я підняла брови. — Я ж не дитина.

Він повернувся до мене і подивився так, ніби саме зараз пояснить щось дуже елементарне.

— Ми подружжя, Віро. Забула?

Я ледь не пирснула сміхом. Подружжя. Ну-ну.

Він продовжив, уже серйозніше:

— І, враховуючи сьогоднішній вечір, я майже впевнений, що Сашко подбав про те, щоб за нами тепер стежили. І він точно зробить фото, як моя дружина їде від мене на таксі. Тому, ні, ніяких таксистів. Ти поїдеш зі мною.

Я роззявила рот.

Закрила.

Знову роззявила.

— Максиме, але… — прошепотіла я. 

— Ніяких але, Віро. Просто сідай у машину. 

І він галатно відчинив мені передні дверцята. Та його погляд говорив, що суперечки він не потерпить. 

— Добре, добре, — зітхнула я. — Як скажеш. 

Моя надія швиденько попрощатися з ним сьогодні не справдилася. А маленький простір його люксового седану лише прискорив моє почуття тривоги. 

Максим обійшов машину, сів за кермо й не гаючи ані секунди натиснув на старт. Двигун тихо загуркотів — глибоко, дорого, майже хижо. Мені довелося зачепитися пальцями за ремінь безпеки, бо він рушив плавно, але швидко, так що мене притиснуло до сидіння. 

І отут, коли я повернула голову, щоб висловити свою думку, мої очі зачепилися за його руки, що стискали кермо. Довгі пальці легко ковзали по шкіряному обідку, рухи спокійні, точні, майже гіпнотичні. На світлі з лобового скла вони здавалися ще більш сильними. І так, до біса, сексуальними.

Супер, Віро. Чудовий час, щоб згадати, що ти давно не мала… що ти самотня, хоч і одружена. 

Я різко відвела погляд у вікно, ніби там було щось дуже цікаве. Хоча там була лише ніч і миготливі вогні міста, яких я в принципі не бачила, бо на периферії зору знову ловила його рухи.

Максим же — абсолютно незворушний — трохи нахилився вперед і чітко наказав:

— Набери Іллю.

Автомобільний дисплей ожив, на всю ширину центральної панелі висвітивши ім’я: ІЛЛЯ. А поруч — знайомий номер.

Ну звісно він мені знайомий. Я ж його за три роки вивчила на пам’ять, як таблицю множення. А за останній час ще й гарно повторила, коли Ілля вперто мене ігнорував.

Гудок.

Другий.

І диво — одразу з’єднання.

Мої брови злетіли до гори.

— Ого, — не стрималася я від шпильки. — Мені він так не поспішає відповісти. 

Максим навіть не повернув голови. Тільки кутик губ злегка смикнувся — ледь помітно, але достатньо, щоб я зрозуміла: почув.

У динаміках озвався знайомий саркастичний голос:

— Фея-хрещена на зв’язку. Щось сталося? Твоя дружина повторила спробу замаху і знову втекла?