Розділ 7.2

Його погляд торкнувся мене з тією тишею, від якої шкірою пішли мурашки.

— Річ не в парфумі, — сказав він низько. — А в тобі.

Ага. Прекрасно. Що знову я зробила не так? Чи може він вирішив, що спеціально вибрала цей аромат, щоб викликати в нього алергію?

Я розгубилася, бо навіть не уявляла, як маю на це реагувати. Усміхнутися як на комплімент, що я така розумна? Чи образитися, що звучить це як «ти сама — ходяча проблема»?

І тут поруч з’явився офіціант, очевидно відчувши загострення ситуації між нами.

— Готові зробити замовлення? — чемно запитав він.

Я ледь стрималась, аби не вигукнути від полегшення: Нарешті ви підійшли!

Максим повільно перевів погляд на офіціанта і, з ледачою насмішкою в голосі, промовив:

— Скажи, будь ласка, що замовляла моя супутниця за тим столиком? — він ледь нахилив голову в бік, де тепер самотньо сидів Сербинюк, задумливо крутячи в пальцях келих із чимось значно міцнішим за вино, і кидаючи на нас зацікавлений погляд.

Офіціант, наче нічого незвичного не відбувається, дістав планшет і кількома рухами перегорнув екран.

— Пані замовила різотто з морепродуктами та біле вино, — бездоганно ввічливо перелічив він.

Максим коротко кивнув.

— Принесіть те саме.

Я мало не вдавилася власним подихом. Тобто… повторити замовлення? Серйозно?

Чудово. Хай тоді одразу принесуть відерце для моїх сліз. Вони ж мають ті маленькі металеві охолоджувачі для вина? Один із них чудово впишеться в сьогоднішній вечір.

Офіціант взагалі не зауважив на подвійне дно в цьому замовлення, але я зрозуміла все надто чітко. Судомно розтягнула губи в щось, що мало нагадувати усмішку, і встигла подумати, що доля, мабуть, просто знущається з мене.

Бо я ненавиджу морепродукти!

Дякую, Максим. Ти безмежно… чарівний. Хоча чесніше було б сказати — мстивий. Але я, у відповідь, включила свою найідеальнішу жіночу посмішку — ту, що жінки використовують, коли хочуть проклясти чоловіка, але культурно, без матюків.

— Чудовий вибір, — вичавила з себе з максимально фальшивим ентузіазмом. — Я… просто обожнюю морепродукти.

Максим кілька секунд мовчав, не відводячи від мене погляду. Він дивився на мене так уважно, що я майже відчула, як хочеться перевірити, чи не розмазалася туш, чи не з’їхала помада і чи не стирчить десь волосина сторч.

Офіціант уже повернувся, роблячи крок убік, але Максим несподівано його зупинив.

— Змініть замовлення, — сказав він рівно.

Я здивовано підняла брови, поглядаючи на чоловіка. Максим важко видихнув, наче йому фізично боліло озвучувати очевидне:

— Ти зовсім не вмієш брехати, Віро.

Перепрошую… Що? Це зараз був комплімент, образа чи діагноз?

Але він уже відвернувся від мене й звернувся до офіціанта, спокійно й чітко:

— Моя дружина сама обере, що їй замовити.

Я двічі кліпнула.

Вибачте, я правильно почула? Це випадково не галюцинація на ґрунті стресу? Максим дозволяє мені самій обрати собі їжу?

Чи це нова форма психологічної пастки, про яку я ще не читала?

Офіціант чемно нахилив голову, очікуючи на моє рішення. А я тим часом з недовірою дивилася на чоловіка, ніби намагаючись зрозуміти звідки в нього цей раптовий напад людяності.

Може, я даремно його демонізувала?

— У такому разі… — протягнула я і гордо підняла підборіддя. — Я візьму… страву від шефа.

Офіціант посміхнувся майже урочисто, зробив відмітку й ввічливо кивнув:

— Чудовий вибір, пані.

— Авжеж чудовий, — пробурмотіла я під ніс. — Хоч десь сьогодні не буду страждати, якщо вже по життю приречена на моральні американські гірки.

Максим ледь помітно скинув бровою, а кутик його губ на мить сіпнувся — чи то усмішка, чи то попередження в стилі «я прекрасно чую, що ти там собі бурмочеш». Я зручно всілася, демонстративно розправила серветку та вирішила: добре, репутацію я сьогодні й так уже поховала, але хоча б вечеря в мене буде.

— Сьогодні шеф рекомендує філе мармурової яловичини у винному соусі з карамелізованою цибулею та пюре з пастернаку. М’ясо витримане, ступінь прожарки — на ваш вибір, — жваво продекламував офіціант.

У мене аж очі округлилися. Це звучало настільки спокусливо, що всередині тихо й дуже недоречно забурчало.

— Прожарку середню, будь ласка, — відповіла я з таким виглядом, ніби замовляю подібні страви щоранку, а не вчора сумнівалася між бургером і пастою.

Офіціант кивнув і відійшов, а я відчула, як Максим спостерігає за мною. Трохи примружено, трохи насмішкувато — ніби йому цікаво, що я утну далі. Він неквапом відкинувся на спинку стільця, торкнувся пальцем краю бокалу й, майже байдуже, мовив:

— Отже, Віро, чув, ти приходила до мене в офіс.