Розділ 6.5

Так, звичайно. Наприклад — ти, Максиме.

Тому що, на відміну від тебе, я цілих три роки сумлінно й нудно берегла вірність нашому «сімейному вогнищу». Хоча, якщо вже бути зовсім чесною перед самою собою, мені за це щедро заплатили. Достатньо, щоб я мовчала, не задавала питань і не надокучала.

Тільки от як тепер вибратися з цієї пастки мені незрозуміло. У цей момент мене буквально розривало між бажанням гідно тримати позицію і тим шалено спокусливим варіантом повторити номер із перших двох спроб: просто утекти. Не стояти між ними двома чоловіками, мов посеред поля бою, де кожен рух може спричинити вибух.

Боже, може, і справді влаштувати театральний обморок? Легенько так — рука до грудей, очі підкотилися, і ти вже витончено сповзаєш на підлогу. Можливо, це хоча б уповільнило б катастрофу, що насувалася.

Поки я в голові прокручувала цей безглуздий, але дивним чином привабливий план, Максим обернувся до мене з підкресленою ввічливістю, яка відкрито натякала, що він не в настрої.

— Люба моя… — вимовив він надто спокійно. — А чому ти знаходишся тут, а не за нашим столиком?

У мене всередині знову все стиснулося в маленький крижаний комок. «Нашим столиком»? Яким, до біса, «нашим»? У нас із ним спільні лише прізвище й підписи в контракті.

Я механічно всміхнулася — та усмішка трималася на чесному слові й одному нерві, що ще не здався, — і видала перше, що злетіло з язика:

— Я просто… вирішила трошки розвіятися. Перевірити якість обслуговування. Мало що — може, ти дарма тут вечеряєш?

— І вирішила робити це в компанії Сербинюка? — уточнив він тим самим рівним тоном, у якому вже звучало попередження. Ледь чутне, але чітке, мов клацання запобіжника.

— А хто ж, як не він, найкраще знає твої вподобання? — вихопилося в мене раніше, ніж я встигла прикусити язика. — Ви ж конкуренти. Дослідили один одного вздовж і впоперек.

Я не знаю, що в цей момент сталося сталося — нерви, стрес чи брак кисню в мозку — але наступна фраза вилетіла абсолютно безконтрольно:

— Він, між іншим, увесь вечір тільки про тебе й говорив! Буквально як… як помішаний!

Настала така тиша, що, здається, навіть офіціант у кутку перестав дихати.

Олександр поперхнувся повітрям і закашлявся так відчайдушно, ніби його щойно хтось намагався втопити у власному его. Максим повільно повернув голову, його губи ледь-ледь сіпнулися, натякаючи на посмішку, але настільки небезпечну, що в мене по спині пробіг холод.

— Яке миле зізнання, — промовив він оксамитовим тоном, від якого хотілось провалитися крізь підлогу. — Не здогадувався, що ти так мною захоплюєшся, Сашко. Тепер багато що стає зрозумілим.

— Що? — вибухнув той, але не встиг розвинути думку, бо Максим уже різко простягнув до мене руку і міцно схопив за лікоть. Занадто міцно.

Його погляд потемнів, як небо перед грозою.

— Забудь навіть про існування моєї дружини, — вимовив він таким тоном, який не залишав простору для сумнівів – щось трапиться, якщо він наважиться не виконати. — І навіть не намагайся наближатися до неї. Ніколи.

Після цього він одним рухом потягнув мене за собою. Я мало не втратила рівновагу й змушена була напівбігти за ним, спотикаючись на своїх красивих, але патологічно незручних підборах.

Ну що ж, Віро, вітаю. Ти так наполегливо прагнула зустрічі з чоловіком — і ось, будь ласка, отримала її в найгіршому можливому форматі.

Тепер би ще вціліти після розмови з ним.

І бажано залишитися фінансово спроможною жінкою, а не відчайдухою, поглинутою штрафами, пенею та відсотками, які можуть тягнутися за тобою решту життя.