Розділ 6.2

Тільки ти могла, Віро, намагаючись домогтися розлучення, випадково опинитися на вечері з чоловіком, який підозріло нагадує… божевільного естета з небезпечними нахилами.

Браво. Ось це талант.

Я нервово поправила пасмо волосся, намагаючись виглядати спокійною й невимушеною. Наче мене зовсім не бентежить його пильний, трохи хижий погляд. Пальці тремтіли, коли я взяла меню — головне не підняти очі й не зустрітись із цим самовдоволеним лицем.

Поки пан Сербинюк щось тихо обговорював з офіціантом, я знову пробіглася поглядом по залу.

І в ту ж секунду повітря в грудях застигло.

У дальньому куті, за столиком біля стіни, сидів чоловік у бездоганному костюмі. Спокійний. Розслаблений. Такий впевнений у собі, що світ, здавалось, обертався навколо нього.

Я провела поглядом від манжетів сорочки до плечей, по лінії щелепи — і… наші очі зустрілися.

І я завмерла.

Це був він. Мій чоловік. Максим Левченко.

І він дивився прямо на мене. Прямо в очі. Тим самим поглядом, від якого мороз біжить по хребту, навіть якщо ти присягаєшся собі, що не боїшся нікого і нічого.

У цю мить я чітко зрозуміла: він прекрасно знає, хто я.

Так не дивляться на незнайомців.

Ні, в тому погляді читалося впізнавання — навіть попри те, що ми ніколи не бачилися наживо.

От і все, приплили, Віро. Втекти, як минулого разу, не вийде.

Значить треба діяти до кінця. Або принаймні зробити вигляд, що я контролюю ситуацію.

Я глибоко вдихнула, підвелася і намагаючись не втратити гідність, промовила:

— Перепрошую, пане Сербинюк, я… побачила свого чоловіка. Мушу підійти до нього.

Він підняв брову, відкинувся на спинку стільця і трохи схилив голову, розглядаючи мене з лінивим, майже хижим інтересом.

— Та ні, — сказав тихо, але настільки впевнено, що сперечатися миттю розхотілося. — Нехай краще він підійде до нас.

Я кліпнула. Один раз. Другий.

— Вибачте, що? — перепитала я, бо в голові це точно звучало абсурдом.

— Ми з Левченком — конкуренти, — пояснив він, з тим самим кутовим усміхом, ніби його страшенно тішила вся ця ситуація. — А ще мені подобається його виводити з рівноваги. Думаю, цей вечір буде… особливо цікавим.

Чудово, Віро.

Ти не просто підчепила першого-ліпшого, а вибрала ворога свого чоловіка.

Я знову поглянула на Максима. Та він не поспішав рятувати мене від ніякового становища. Жодного поруху в мій бік. Жодного жесту. Лише сидів і дивився так, що хотілося втягнути голову в плечі.

Холодно. Примружено.

І якось від цього моторошно стало. А потім він ледь помітно кивнув, наказуючи йти до нього.

Чи мені здалося? Може це моя фантазія розігралася?

Я ковтнула повітря.

— Знаєте… — вимовила натягнуто, — якось це неправильно заміжній жінці вечеряти з чужим чоловіком.

Я вже почала підводитися, але його слова зупинили мене:

— Чужим? — він примружився. — Якщо не помиляюсь, це ви мене «підчепили» біля входу.

Я ледве втрималась, щоб не закотити очі до стелі.

— Це була… вимушена міра. І, взагалі, я навіть не знаю вашого імені!

Він ледь посміхнувся, самовдоволено і спокійно:

— Олександр. От бачите, тепер я вже не чужий вам.

Боже, що це за тип?!

Третя спроба — і знову провал.

Ну справді, може я проклята? Хтось там у Всесвіті просто сидить, їсть попкорн і дивиться, як я з кожним разом топлю себе глибше? Чим ще пояснити моє суцільне невезіння.

А тепер… тепер мій чоловік, скоріш за все, впевнений, що я прийшла на побачення з його конкурентом.