Розділ 6

Дві спроби впіймати чоловіка в офісі провалилися. З гучним тріском. Як дверцята старого ліфта, що відмовляється їхати наверх.

Який висновок можна з цього зробити?

Правильно: якщо план «А» не спрацював, а план  «Б» провалився, то в дію вступає план «В», під кодовою назвою «пан або пропав, але з красивою зачіскою».

Тому я змінила тактику.

Навела довідки. Підключила подругу-розвідницю гугл, і тепер знала, що мій законний чоловік вечеряє в певному місці. Елітному, блискучому, такому, де з меню хочеться говорити на «ви».

Проблема? Забронювати столик туди — все одно що потрапити в політичну еліту без зв’язків: офіційно можливо, а фактично — удачі вам і благословення всіх святих.

Та й байдуже. Я все ж вирішила причепуритися й спробувати щастя на місці.

Під’їхавши на таксі (бо моя орендована автівка вже встигла стати впізнаваною в моїх спецопераціях), я навіть встигла побачити, як мій благовірний заходить усередину ресторану.

Доля сама поклала карту на стіл. Залишалось лише її зіграти.

Та на шляху до нашого урочистого «возз’єднання» з’явилася усміхнена хостес.

— Вибачте, без бронювання не можна, — сказала вона. Усміхнулася. Майже привітно. Майже. 

Я відповіла чемною посмішкою, хоча всередині хотілося зітхнути: ну звісно, доля не могла бути настільки милосердною до мене.

— Можливо, знайдеться хоч маленький столик? — я увімкнула весь арсенал чарівності. 

Звичайно, на хостес це справило рівно нуль враження.

— На жаль, ні, — повторила вона, і усмішка стала ще пластмасовішою. 

Я вже майже розвернулася, щоб відступити з гідністю (ну, або хоча б створити її видимість), коли поруч зупинився чоловік — високий, впевнений, у дорогому костюмі, з тією посмішкою «я завжди отримую, що хочу».

Схоже, доля вирішила подарувати мені шанс номер три.

План сформувався миттєво, щойно я помітила, що він сам. Якщо він справжній джентльмен, то не залишить привабливу жінку в біді — логічно ж?

— Добрий вечір, пане Сербинюк, — одразу звернулася до нього хостес. — Ваш столик готовий.

— Перепрошую, — сказала я тихо, нахилившись до нього, — ми ж знайомі, правда? Здається, перетинались на тому благодійному вечорі?

Чоловік кліпнув, але відповісти не встиг — я продовжила, розтягуючи усмішку:

— Яке везіння! Можемо продовжити нашу розмову за вечерею, чи не так?

Він напружено посміхнувся.

— Даруйте, пані…

— Левченко, — швидко видала я. — Віра Левченко

Хостес здригнулася, наче щойно усвідомила, що скоїла помилку всього свого життя. А пан Сербинюк підняв брову, посміхнувся з тією впевненістю, що буває у чоловіків, котрі легко грають в ділові шахи людьми, не фігурами.

— Що ж, ви маєте рацію, пані Левченко. Нам справді варто продовжити ту розмову.

Вітаю мене. Місія «проникнути в ресторан» — виконана.

Можливо, світ таки зглянувся наді мною. 

Ми увійшли до залу, і я одразу відчула себе так, ніби потрапила у рекламний ролик про «успішних та дуже впливових». Нас провели до столика біля панорамного вікна. Десь у кутку тихо лився м’який джаз, а офіціанти рухалися так плавно, ніби ковзали по повітрю.

Я непомітно оглядала зал, намагаючись вирахувати серед усіх дорогих костюмів і годинників свого чоловіка.

— Дякую за допомогу, пане Сербинюк, далі я… — спробувала я делікатно вийти з ситуації. 

— Боюся, тепер ви мені завдячуєте, пані Левченко, — спокійно сказав він, і в голосі промайнула сталева нотка.

Опа. Мені раптом зовсім не сподобався цей тон. Тим паче легка посмішка, що освітила обличчя. Схоже, він щиро насолоджувався моїм збентеженням.

— Тож доведеться скласти мені компанію. Принаймні на вечерю, — додав він, посміхаючись так, що по спині пробіг холодок.

І саме в той момент мені стало абсолютно зрозуміло, що всесвіт таки випробовує мене. Бо складалося відчуття, ніби я щойно власноруч зайшла в пастку, а переді мною — хижак, з чиїх лап просто так не вислизнути.

І це точно не той хижак, якого я шукала.

Тільки ти могла, Віро, намагаючись домогтися розлучення, випадково опинитися на вечері з чоловіком, який підозріло нагадує… божевільного естета з небезпечними нахилами. 

Браво. Ось це талант.

Я нервово поправила пасмо волосся, намагаючись виглядати спокійною й невимушеною. Наче мене зовсім не бентежить його пильний, трохи хижий погляд. Пальці тремтіли, коли я взяла меню — головне не підняти очі й не зустрітись із цим самовдоволеним лицем.

Поки пан Сербинюк щось тихо обговорював з офіціантом, я знову пробіглася поглядом по залу.

І в ту ж секунду повітря в грудях застигло.

У дальньому куті, за столиком біля стіни, сидів чоловік у бездоганному костюмі. Спокійний. Розслаблений. Такий впевнений у собі, що світ, здавалось, обертався навколо нього.