Розділ 5.3

На тому кінці запанувала тиша. Ілля занадто добре знав мене, щоб не вловити ледь помітні нотки зацікавленості — ті, що з’являються щоразу, коли переді мною постає конкретна мета.

Ніби попереду маячила давно відкладена «охота», тільки цього разу замість серйозного суперника — маленька перелякана зайчиха, яка чомусь вирішила вибігти просто на мою територію і зробити вигляд, що так і треба.

— Головне, щоб вона не втекла від тебе вдруге, — пробурмотів він зі смішком.

Я хмикнув, опускаючись у крісло й кинувши короткий погляд на парасолю в шухляді. Цю крихітку з гострим характером я знайду навіть у натовпі в годину пік — питання не «як», а «коли».

— Вислідкувати власну дружину — не найскладніша задача, — відповів я ліниво, але з тією холодною впевненістю, яка не потребувала доказів. — Це ти її упустив, раз вона з’явилася тут, прямо під моїм офісом.

— Перепрошую, — одразу ж піднявся в тоні Ілля. — Мені не давали наказ стежити за нею двадцять чотири на сім! І, між іншим, за всі три роки нічого подібного не було. Я думав, вона з тих, хто читає книги, пече кекси і уникає драм.

— От бачиш, — я криво всміхнувся. — Ти помилився.

— І взагалі, — не здався він, — твоя дружина — твоя відповідальність. Я свою частину зробив.

— Нагадую: це ти її вибрав, — підкинув я сухо. — Ти підписував від мого імені.

— Значить, я офіційно виступив твоєю феєю-хресною, — буркнув він. — Але рівно три роки вона носить твоє прізвище, не моє. Я, між іншим, ще й прикривав тебе, коли вона дзвонила про розлучення.

— Прикрив так, що вона вирішила особисто навідатись, — крижаним тоном зазначив я. — Чудовий план.

— Я ж не очікував, що вона настільки… ініціативна, — обережно додав він. — Вчора — парковка, сьогодні — твій хол. Це вже система.

Я важко видихнув. Так, ігнорувати її було зручно. Але зручність має звичку закінчуватися в найнезручніший момент.

— Як думаєш, є шанс, що вона погодиться ще місяць спокійно носити моє прізвище? — кинув я, закинувшись на спинку крісла і переплівши пальці на грудях.

— Після такої активності, щоб позбутися його? — Ілля наче скривився. — Якщо чесно, зараз я боюся їй хоча б натякнути на подібне. Цей шлюб їй, мабуть, відверто набрид. І вона це демонструє максимально прозоро.

— Треба акуратно вияснити, — коротко кинув я. — А я поки гляну те досьє, яке ти мені колись скинув.

— Ти ж уже дивився, — нагадав він.

— Тоді я переглянув заголовки. А тепер, — я повільно потер потилицю, — цікаво розібратися детальніше. Все-таки мова про мою… дружину.

— Ну, удачі, — хмикнув він і відключився.

Я поклав телефон і погляд мимоволі зупинився на рамці з фотографією на краю столу — тій самій, яку Ілля поставив «щоб я не забував, що одружений».
Раніше це було лише нагадуванням про угоду та просто красива картинка для фону.

Та зараз я мимоволі затримав погляд на її обличчі довше.

Занадто довго.

Ніби тільки усвідомив, що це справжня жінка. І, до речі, гарна. Небезпечно гарна, якщо судити з того, як не хотіли відриватися очі.

Кутики губ повільно піднялися. Спокійно. Холодно. З тим легким присмаком азарту, який давно не доводилося відчувати. Робочі кризи, збори, перемовини — усе це не викликало нічого подібного.

А вона раптом викликала. Одним не вдалим кидком парасолі.

Здається, моя дружина щойно зробила помилку. Вона привернула мою увагу.

І тепер я її не відпущу, поки сам цього не захочу.