Розділ 5.1

Я стояв нерухомо, все ще тримаючи в руці той клятий зонт зі стразами. Важкий, незручний — більше схожий на зброю, ніж на захист від дощу. Якби не реакція, отримав би ним по голові. Чудовий початок дня.

Підняв погляд і встиг лише побачити, як світловолоса жінка на високих підборах різко повертає і практично тікає до виходу. Стрімка, нервова, але надиво… цілеспрямована.

Охоронець біля мене невпевнено кашлянув, наче намагався повернути собі голос.

— Пане Ленченко, я… е-е… упустив її. Вона просто… — він схвильовано потер шию і проковтнув сухість у горлі, — вислизнула.

Я повільно перевів на нього погляд.

— Вислизнула.

Це прозвучало не як питання, а як сувора констатація факту. Охоронець відвів погляд.

— Вибачте, пане Ленченко. Вона… ну… дивна. Кричала, що вона ваша дружина. Я подумав, що це якась… фанатка. З тих, що намагаються прорватися до вас без запрошення, — охоронець ковтнув, трохи змінивши позу, ніби шукаючи, за що б ще схопитися.

Я промовчав.

Це могла бути та сама жіночка, що і вчора чекала на парковці. Сьогодні вирішила привернути мою увагу літаючою парасолькою? Ні, це точно не журналістка.
Журналісти діють тонше. І точно не так… хаотично.

В повітрі зависла нервова пульсація. Відчуття, що щось змістилося, як зубна коронка, яка сиділа рівно, а тепер раптом чіпляється за язик. Дисонанс. Неочевидний, але гучний, якщо вмієш прислухатися до інтуїції.

Я спохмурнів, перевів погляд на охоронця, який все ще стояв на місці, дивлячись на мене так, ніби очікував похвали за свої дії. 

— Дружина? — перепитав я, повільно.

— Так! — охоронець закивав енергійно, мов той голуб, що залицяється до пам’ятника. — Вона наполягала на цьому.

Телефон в кишені задзвенів. Ім’я на екрані змусило мене скривити губи в щось схоже на усмішку.

— Ілля, — відповів я. — Ти як завжди вчасно.

— Макс, у нас проблема, — без прелюдій кинув він. — Ну… з приводу твоєї… дружини.

— Вона не вдома? — перебив я, питаючи на випередження.

— Ем… так, — винувато видихнув Ілля. — Схоже, вона поїхала. Прислуга каже, що не знає, куди поділася.

Я повільно перевів погляд на охоронця.

— А я знаю, — відповів спокійно.

— Що? — напружився Ілля.

— Вона була тут. У моєму офісі. П’ять хвилин тому. І, здається, саме вона вчора чекала мене на парковці.

Охоронець зблід так, що здавалося, ще мить — і впаде. Він вчепився за стійку ресепшну, ніби це була єдина сила, що утримувала його на ногах.

— Ваша… дружина? — ледве видушив він. — Справжня?..

— Вона шукала зустрічі зі мною, — продовжив я, і відчув, як роздратування дивним чином змішується з… цікавістю. — Напевно з того питання.

У слухавці на кілька секунд запанувала тиша. Потім Ілля майже зірвався на крик:

— Віра приходила до тебе?!

— Так, — хрипло усміхнувся я. — І скажу тобі: це було ефектно. Особливо якщо врахувати, що в руках у неї був парасоля, яка летіла просто мені в голову. Може вона вирішила, що стати вдовою краще чим возитися з документами.

— Що?! — Ілля мало не захлинувся. — Віра… атакувала тебе парасолею?

— Атакувала - це сильно сказано, — буркнув я сухо. — Напевно, вона просто… не розрахувала траєкторію.

Провів пальцем по холодному металу ручки парасолі.

— А я тобі казав не недооцінювати жінок. Особливо тих, які хочуть розлучення! — потішався Ілля. — Дивися, яка в тебе бойова дружина. Буде захищати тебе від всіх фанаток.

— До речі, Ілля, — додав я з ледь помітним натиском, — ти ж казав, що вона тиха, розумна, спокійна, врівноважена.

— Ну… так, — протягнув він, вже відчуваючи підступ. — Саме так. А що?