Розділ 4.2

Він кліпнув. Спіткнувся внутрішньо, хоч і стояв нерухомо. Ось воно — мій шанс. Я зробила крок уперед, демонструючи готовність пройти хоч крізь двері, хоч крізь нього.

Але цей велетень із руками розміром з мою валізу на колесах явно мав досвід боротьби з халепами різного масштабу. Він перехопив мене так обережно, як охоронці перехоплюють людей, які думають, що можуть обійти систему — й повів до виходу з тією серйозністю, ніби рятував країну від державної загрози.

Я, у свою чергу, впиралася з усіх сил — приблизно як кішка, яку намагаються занести до ветеринара на профілактичний огляд.

— Відпустіть! — смикнулася я. Він навіть не здригнувся. — Я сказала, я дружина пана Левченка!

— Звісно, звісно, — пробурмотів він.

Я спробувала вирватися, але замість цього сумка зісковзнула з плеча, і моя парасолька — та сама, з важкою ручкою, обсипаною стразами, від відомого бренду Краго,  — вискочила назовні. І, звісно ж, описала ідеальну дугу й полетіла прямо в чоловіка, який в цей момент вийшов з ліфта.

— Що тут відбувається? — його голос був низьким, хриплуватим і без жодного натяку на роздратування.

Мої очі розширилися до розміру невеличких озер. Бо це був не просто чоловік. Це був він. Мій чоловік. Живий. Справжній. І, на жаль, саме в нього я ненавмисно запустила кляту парасольку.

— О, ні… — прошепотіла я, спостерігаючи, як блискуча ручка зі стразами летить прямо йому в голову.

Від такого зіткнення були забезпечені йому гарантована шишка, а може й струс мозку, а мені – заява в поліцію за домашнє насилля. Паніка накрила мене миттєво.

Охоронець, застиглий від несподіваної появи боса, ослабив хватку — і я, керована чистим інстинктом самозбереження, різко викрутилась і рвонула до виходу.

— Пані, зачекайте! — крикнув він, але було пізно. Я вже вибігла за двері. Бігла стрімко. Навіть занадто стрімко для жінки на шпильках.

У голові крутилася тільки одна думка: я вбила свого чоловіка колекційною парасолькою.

Звісно, під час втечі я не бачила моменту удару — як потім виявиться, удару й не було, бо Максим вправно піймав парасольку однією рукою, навіть не моргнувши. Але тоді, нічого не підозрюючи, я мчала вулицею, сумочка з папкою документів про розлучення бовталася на лікті, волосся вибилось із зачіски, а в голові дзвеніла панічна мантра: «Боже, Віро, ти просто геній. Знайшла чоловіка — і одразу атакувала. Ось це і є найвірніший спосіб отримати розлучення: після такого він сам мусить благати поставити підпис».

Сили вистачило рівно до найближчої кав’ярні. Я практично влетіла всередину, немов ураган, гупнулася за перший вільний столик і опустила лоб на прохолодну поверхню. Сумку притиснула так, ніби всередині було все моє життя… і залишки гідності.

— Ну що, пані Левченко, — прошепотіла я в стільницю, — блискучий виступ. Ввійшла, влаштувала сцену, метнула в чоловіка парасольку. Можливо, вибила йому око. Якщо це не тріумф, то я навіть не знаю, що ним є.

Глибоко видихнула, вирівнялась і потягнулася до банки з водою.

Покрутила головою. То у них стоїть вода на кожному столику? Чудовий сервіс. Поставлю їм п’ять зірок. Принаймні хтось сьогодні заслуговує похвали.

— Ну й день, — пробурмотіла я, відпиваючи ковток. — Зайшла познайомитись із власним чоловіком, мало не вибила йому око парасолькою й втекла, як остання ідіотка.

Перед очима все ще виникав Максим. Точніше — його погляд. Спокійний, холоднуватий, уважний… надто уважний. Невже впізнав? Та ні, навряд чи. Хоча дивився він так, наче оцінював кожен мій рух. І, можливо, моє психічне здоров'я теж.

— Ну що Віро, — прошепотіла я собі, — ти ж хотіла з'явитися перед ним елегантною, впевненою, загадковою… а не агресоркою з блискучою зброєю.

Спробувала себе переконати, що все не настільки погано. Ну… просто невдале знайомство.

Так. Саме так. Буває ж у людей перше побачення гірше?

Хоча… ні. Сумніваюсь.

Я втягнула повітря, стискаючи склянку.

— Окей, — сказала я собі тихо. — Наступна спроба буде кращою. Гірше вже точно не буде.

Пауза.

Я згадала парасольку, політ, мій спринт на шпильках і обличчя охоронця, який, здається, пережив зі мною маленьку психологічну травму.

— Хоча… — зітхнула я, — знаючи мене, може бути.

В грудях защеміло так гірко, що я майже почула, як моя впевненість тихенько згорнулася десь під столом і помахала ручкою. Здавалося, весь світ сьогодні виступив проти мене. Точніше — проти мого розлучення.

Сподіваюся, він мене таки не розгледів. І тим паче не запам’ятав.
Нехай краще думає, що то була якась божевільна, яка вирвалась з салону краси і заблукала дорогою на терапію.

Я випросталась, вдихнула, як перед штурмом, і впевнено прошепотіла собі:

— Гаразд. Спробую ще раз завтра. І завтра все буде інакше. Без парасольки, без істерик, без втечі на шпильках. Тільки спокій, грація і абсолютне чарівність.

Пауза.

— …І можливо, кросівки. — додала я тихо. — На всяк випадок.