Розділ 4

Я прокинулася у чудовому настрої й з твердим переконанням: сьогодні я маю домогтися свого, а саме — нарешті побачити власного чоловіка. Це рішуче рішення  «сьогодні або ніколи» било у мені фонтаном весь ранок, поки я старанно готувалася, щоб виглядати відповідно до такої «поважної нагоди».

Так, учора я злякалася. Ну бо чесно, моя нервова система повела себе так, ніби ми в савані, а просто переді мною — лев. Але сьогодні все мало бути інакше. Сьогодні я була сталь, грація і холодна впевненість у каблучках.

Сукню обрала максимально стриману… ну, наскільки це можливо з моїм смаком: талія підкреслена, легкий запах, виріз делікатний, але такий, щоб нагадати світу, що я жінка, а не штамп в паспорті. Волосся зібрала у стильний недбалий пучок, губи зробила ніжно-рожевими, без виклику.

І тут мій погляд упав на туфлі. Ті самі шпильки, про які інтернет каже: «за певної амплітуди можна й убити».

Каблуки — це запорука впевненості. Вас ніби прив’язують до внутрішнього стрижня. Горда спина, хижий погляд. Ідеально. Хоч і боляче. Але вигляд у мене був такий, наче я зійшла з вершини світської ієрархії, щоб удостоїти його своєю присутністю, а не випрошувати свободу.

— Чудово, — пробурмотіла я віддзеркаленню. — Якщо він не визнає мене як дружину, то хоч запам’ятає як потенційну загрозу громадській безпеці.

Після вчорашньої «операції стеження» я чітко знала, де він працює. Цього разу жодних панічних втеч. Жодних паркувальних драм. Тільки фронтальна атака.

Я увійшла в будівлю з високо піднятим підборіддям і тією самою фальшивою впевненістю, яку акторки демонструють у шпигунських фільмах. Головне — йти і виглядати так, ніби саме ти тут головна.

І все йшло ідеально, поки я не… врізалася в охоронця. Тобто в стіну. Людську. Величезну. І абсолютно не вражену моїми бойовими каблуками.

— Доброго ранку, — усміхнулася я так тепло, що аж щоки трохи звело. — Я до пана Левченка.

— Ви записані? — погляд у нього був рівний, професійний і без жодної віри в мою історію від слова «взагалі».

— Мені не потрібен запис. Я його дружина.

Пауза.

Він моргнув. І ще раз.

— А я, виходить, його син, — сухо відповів, склавши руки на грудях.

— Вітаю, — не розгубилася я. — Чудова генетика. А тепер дозвольте пройти.

Дозволу я не отримала.

Зате отримала теплий, але дуже твердий захват за лікоть і чітку траєкторію руху — до виходу.

— Послухайте, пані…

— Левченко, — уточнила я з гордістю.

— ...навіть якби ви й справді були його дружиною, — буркнув він професійно-спокійним тоном, — пан Левченко не приймає відвідувачів без погодження.

Я вперлась підборами в підлогу, відчуваючи, як мої шпильки скрегочуть по мармуру, а гордість роздувається до розмірів дирижабля.

— Я вам кажу, я не відвідувачка, — підняла голову вище. — Я його законна дружина. У мене є свідоцтво про шлюб. Хочете — покажу? Там навіть підпис його довіреної особи стоїть.

Охоронець важко видихнув — так, ніби я з самого ранку була його персональним квестом на витривалість.

— Пані, якби я отримував по сто доларів за кожну, хто називає себе дружиною пана Левченка, я б уже був багатший за нього самого.

Я подивилася на нього довгим, повільним, повним презирливої чемності поглядом.

— Тоді ви повинні знати, як поводитись із справжньою.

Він кліпнув. Спіткнувся внутрішньо, хоч і стояв нерухомо. Ось воно — мій шанс. Я зробила крок уперед, демонструючи готовність пройти хоч крізь двері, хоч крізь нього.

Але цей велетень із руками розміром з мою валізу на колесах явно мав досвід боротьби з халепами різного масштабу. Він перехопив мене так обережно, як охоронці перехоплюють людей, які думають, що можуть обійти систему — й повів до виходу з тією серйозністю, ніби рятував країну від державної загрози.

Я, у свою чергу, впиралася з усіх сил — приблизно як кішка, яку намагаються занести до ветеринара на профілактичний огляд.

— Відпустіть! — смикнулася я. Він навіть не здригнувся. — Я сказала, я дружина пана Левченка!

— Звісно, звісно, — пробурмотів він.

Я спробувала вирватися, але замість цього сумка зісковзнула з плеча, і моя парасолька — та сама, з важкою ручкою, обсипаною стразами — вискочила назовні. І, звісно ж, описала ідеальну дугу й полетіла прямо в чоловіка, який в цей момент вийшов з ліфта.

— Що тут відбувається? — його голос був низьким, хриплуватим і без жодного натяку на роздратування.

Мої очі розширилися до розміру невеличких озер. Бо це був не просто чоловік. Це був він. Мій чоловік. Живий. Справжній. І, на жаль, саме в нього я ненавмисно запустила кляту парасольку.

— О, ні… — прошепотіла я, спостерігаючи, як блискуча ручка зі стразами летить прямо йому в голову.

Від такого зіткнення були забезпечені йому гарантована шишка, а може й струс мозку, а мені – заява в поліцію за домашнє насилля. Паніка накрила мене миттєво.