Розділ 3.2

— Вона була в темних окулярах, атласній хустці і носила червону помаду, — роздратовано пояснив йому.

Ілля зареготав так голосно, що я машинально відсунути телефон від вуха.

— Окуляри, хустка і червона помада? — ледве вимовив він між смішками. — Максим, друже, ти випадково не передивився шпигунські фільми? Вона, може, ще й мала пістолет у бардачку та пароль від ЦРУ?

— Дуже дотепно, — буркнув я. — Нагадати, навіщо я терплю твої жарти?

— Бо я єдиний, хто може тобі сказати правду, — спокійно відповів Ілля. — Без приторної улесливості, як у всіх навколо. Хтось же має тримати тебе в реальності.

— Сумнівна честь, — хмикнув я.

— Та годі, — він не здавався. — Я впевнений, що твоя дружина зараз мирно сидить у вашому затишному маєтку й чемно чекає, коли закінчиться строк договору. Ідеальна фіктивна дружина. Про таку годі і мріяти.

Та я взагалі ні про яку не мріяв. Якби не обставини…

Я знову глянув туди, де зникла машина. Наче щось тягнуло мій погляд. Може тому що це стало новою загадкою в моєму житті, а я їх не дуже любив. Остання несподівано принесла мені брата.

— До речі, говорячи про твою дружину, — протягнув Ілля з тим тоном, який завжди віщує проблеми. — Вона дзвонила декілька разів. Хотіла дізнатися, коли ти нарешті підпишеш розлучення. Три роки вже минули, якщо ти пам’ятаєш.

Усміхнувся різко, майже без гумору.

— Правда? — перепитав його. — Не очікував такої… поспішності.

— Серйозно? — пирхнув він. — Три роки ідеального шлюбу: жодної сварки, жодної сцени, жодного чоловіка в домі. Вона тебе навіть в очі не бачила. Будь-яка б побігла.

— Ілля… — попередив я спокійно, але жорстко.

— Що? Я ж тоді казав тобі хоч раз з’їздити до неї. Познайомитися. Не важливо, формально чи ні. Жінка, між іншим, прикрила тобі спину. Міг би проявити трохи… людяності. Я пам’ятаю її погляд, коли вона підписувала. Вона тоді думала, мабуть, що ти появишся в день весілля, як мінімум.

Я мовчав кілька секунд. Повітря стало густішим, а всередині піднялося знайоме напруження — те, що зазвичай тримаєш під контролем на ділових зустрічах.

— Ти пам’ятаєш, що тоді відбувалось, — сказав я, зупинившись біля бордюру. Пальці самі зімкнулися в кулак — стара звичка, яку я мав би давно позбутися. — Після смерті батька компанію хитало так, що будь-хто міг вкусити. Рада директорів, конкуренти, преса — усі чекали моменту, щоб вдарити. І паралельно — суд за опіку над братом. Самотньому чоловіку з корпоративним скандалом за спиною не довіряють дітей. Потрібна була стабільність. Хоча б на папері.

Ілля видихнув коротко, без своєї звичної насмішки:

— Мені не треба нагадувати про те що тоді коїлося навколо, — відказав Ілля. — Я тоді спав у офісі з ноутбуком замість подушки. І добре знаю проте, що якби ти в той час з’явився з черговою моделлю під руку — тебе б з’їли, — протягнув він. — А сімейний статус… він гасить чужі апетити. І юридичні, і хижі.

— Саме так, — кивнув я. — Три роки здавалися достатнім строком: заспокоїти інвесторів, пройти перевірку опіки, прибрати тих, хто вирішив грати брудно. Без зайвих запитань.

Ілля вдоволено клацнув язиком.

— Подякуй мені, що знайшов тобі Віру. Ідеальне прикриття, щоб тобі дали спокій і в суді, і в раді директорів. Додачу достатньо розумна, щоб не ставити питання.

— Нагадую тобі, що ти її не випадково знайшов, — холодно зауважив я. — Ти примітив її діло в моєму банку.

— Ну… формально він не належить тобі, — протягнув Ілля.

— Формально, — погодився я. — Але саме ти дуже вміло підвів Віру до «випадкової пропозиції». Вибрав момент, підсунув угоду, коли вона була у відчаї.

— Я діяв в інтересах компанії, — не моргнув він. — І в твоїх теж. Ти отримав дружину, а вона — будинок і фінансовий дах. Взаємовигідно.

— Так, ти знайшов ефектний вихід, — провів рукою по потилиці. — Може тобі влаштуватися на підробіток в шлюбне агентство.

— Ні, дякую, — хмикнув він. — Я ледве пережив організацію твоєї «романтичної історії».

Потім зробив паузу.

— Але, Макс, — Ілля важко зітхнув, — три роки минули. Вона активно писала мені, що хоче підписати розлучення.

Я торкнувся перенісся — терпіння закінчувалось:

— А ти що?

— Зробив вигляд, що зайнятий, потім перестав відповідати — але довго так не протягнемо.

Я стис перенісся, відчуваючи, як у скронях наростає тиск.

— Потягни ще трохи, — різко кинув я. — Скоро я її відпущу.

— А плану, бачу, досі немає, — Ілля не стримав іронії.

Я підняв погляд на небо, таке ж сіре і безрадісне , як мій голос:

— Якщо зараз оголосити розлучення без правильної історії — ринок зрозуміє це як слабкість. Запустять чутки. Акції впадуть. Інвестори почнуть смикати. А процес опіки ще не завершено.

Ілля на секунду замовк — рідкісний випадок.