Розділ 3

Максим

Щойно я вийшов із будівлі, відчув на собі чужий погляд. Той особливий — настирливий, майже фізичний, від якого шкіра реагує швидше, ніж мозок. М’язи напружилися, дихання вирівнялось, увага загострилась.

Не вперше.

Успішний бізнес — це не тільки контракти й потискання рук. Це ще й конкуренти з брудними методами, журналісти з манією стеження, інвестори з почуттям власності і випадкові «знайомі», які чомусь думають, що моє життя — це громадська вистава.

Тож інтуїцію я натренував краще, ніж будь-який поліграф. І вона рідко дає збій. Зараз вона тихо, але вперто підказувала: за мною спостерігають. Не просто цікавляться, а вивчають.

Я оглянув парковку. Погляд одразу зачепив темний седан біля узбіччя. У ньому сиділа жінка в темних окулярах, хоча сонця сьогодні й близько не було. На голові — гламурна хустка, стилізована під ретро. Пальці так вчепилися в кермо, ніби вона намагається його зламати силою характеру.

Цікава штучка.

І дивилась вона не просто уважно — прицільно. Це не випадковий погляд, а усвідомлене спостереження.

Черговий репортер?

Останнім часом вони стали гіршими за бізнес-конкурентів. Постійно чатують, чіпляються за будь-яку дрібницю, ловлять кадри, намагаються підчепити хоч слово. Деяким, насправді, було цікаво зовсім не інтерв'ю. Навіть обручка на пальці не завжди зупиняла. Або, можливо, навпаки — додавала азарту.

Я рушив до її авто неквапно, без різких рухів — нервових людей краще не провокувати. А вона нервувала так, що це було відчутно на відстані: спина — як струна, губи стиснуті в тонку лінію, руки стискають кермо так, ніби от-от відірве його від панелі.

Занадто напружена, як для професіонала.

Або вона дуже поганий репортер.

Або — зовсім не репортер.

Коли я підійшов майже впритул і вже підняв руку, щоб постукати в скло, вона рвонула з місця так, ніби я тримав у руці мачете, а не телефон. Жодної грації — чиста паніка. Шини завили, мотор захрипів, авто смикнулось уперед і мало не впилялося в сусідній бампер. Не майже — я реально зробив крок назад.

Ось такої реакції я, м’яко кажучи, не очікував. Це ж не голлівудський трилер, а центр міста серед білого дня. Жінка за кермом, а тікає так, ніби я переслідував її з бензопилою.

Та за секунду її вже не було — тільки запах паленої гуми та моє повне здивування, що зависло в повітрі.

Я стояв і дивився вслід порожній дорозі. Як ідіот.

Що за біса це було?

Я, здається, налякав її так, що вона ледь не знесла півпарковки. Але ж вона чекала на мене — це було очевидно. Не я прийшов до неї, а вона сиділа в засідці.

Я настільки був здивований цим, що стояв, дивлячись услід автівці. Та в якусь мить відчув дивний укол тривоги. Щось у її погляді, у тому, як вона нервово стискала кермо і водночас… не відводила очей — не вкладалося у стандартний сценарій «журналістка з комплексами».

Не репортер.

Не фанатка.

І вже точно не випадковість.

Інтуїція рідко підводить. Зараз вона не кричала, а просто холодно подала сигнал: увага, щось тут не так.

І чомусь перша думка була… про дружину.

Так, звучить абсурдно. Ми ніколи не зустрічалися, а все одно її образ раптом сплив у голові.

Дурня. Та я дістав телефон і набрав Іллю, щоб перевірити.

Він відповів майже відразу — як людина, яка завжди на зв’язку і добре знає, що я не телефоную без потреби.

— У мене тут цікава ситуація, — сказав я, не зводячи погляду з пустої дороги, де щойно зник той чорний «Мерседес». — Жінка стежила за мною з парковки.

Коротка тиша, а потім іронічний видих:

— Стежила? Може, це просто нова прихильниця, Максиме? — Ілля, як завжди, не упускав шансу вколоти.

— Можливо, — відповів я. — Але дивно інше. На мить здалося, що це могла бути моя дружина.

Ілля розсміявся. Відверто, з насолодою.

— Віра? Та ну. Я ж показував тобі її фото — ти б впізнав. У тебе воно стояло на столі пів року.

— Вона була в темних окулярах, атласній хустці і носила червону помаду, — роздратовано пояснив йому.

Ілля зареготав так голосно, що я машинально відсунути телефон від вуха.

— Окуляри, хустка і червона помада? — ледве вимовив він між смішками. — Максим, друже, ти випадково не передивився шпигунські фільми? Вона, може, ще й мала пістолет у бардачку та пароль від ЦРУ?

— Дуже дотепно, — буркнув я. — Нагадати, навіщо я терплю твої жарти?

— Бо я єдиний, хто може тобі сказати правду, — спокійно відповів Ілля. — Без приторної улесливості, як у всіх навколо. Хтось же має тримати тебе в реальності.

— Сумнівна честь, — хмикнув я.

— Та годі, — він не здавався. — Я впевнений, що твоя дружина зараз мирно сидить у вашому затишному маєтку й чемно чекає, коли закінчиться строк договору. Ідеальна фіктивна дружина. Про таку годі і мріяти.