Розділ 2.5

І він мав рацію. Я зателефонувала вже наступного дня після довгої безсонної ночі, коли зважувала всі «за» і «проти».

От і хто я після цього? Правильно — слабачка. Але з амбіціями.

— Пані Савчук, — голос Іллі звучав аж підозріло радісно, ніби він щойно виграв лотерею. — Радий, що ви обдумали мою пропозицію.

— Я ще не сказала «так», — буркнула я, хоча ми обоє чудово розуміли, чому я дзвоню.

— Але вже перестали казати «ні». Це прогрес, — відгукнувся він з легкою усмішкою. — Давайте зустрінемось опівдні. Я покажу вам проєкт договору.

— Чудово, — відповіла я з таким ентузіазмом, з яким зазвичай погоджуються на прийомі стоматолога лікуватися без анестезії.

Щойно ми домовилися про зустріч, я завершила дзвінок і видихнула.

«Браво, Віро, — сказала собі подумки. — Тепер ти не просто безробітна і з боргами, ти ще й потенційна дружина невідомого багатія. Чудовий життєвий ріст. Ще лишилось завести кота — і комплект кліше книжного роману буде повним».

Зараз, коли ці три роки спливли, я вже розумію, що Ілля не збрехав — час промайнув дивовижно швидко.

Я закінчила ремонт будинку, навчилася сплачувати податки вчасно і навіть перестала здригатися, коли бачу конверт із податкової.

Фінансова незалежність? Здобута завдяки щомісячної оплати, яка по договору була визначена,  окрім сплати суми боргу.

Психологічний спокій? Ну… місцями в нормі.

Залишилось отримати омріяне розлучення — дрібниця, правда ж?

Хтось би запитав: а що не так із таким шлюбом?

У мене було все: розкішний дім з служницями, картка без ліміту на побутові витрати і чоловік — офіційно мій, а фактично десь там, у світі глянцю й закритих клубів. Такий, що не зраджував і навіть не бурчав вранці… бо я його ніколи не бачила.

Звучить як мрія?

Ага. А тепер додайте самотність і мінімум людського тепла — і отримаєте мій трирічний марафон «як не збожеволіти в фіктивному шлюбі».

Бо насправді, вже навіть хочеться почути поруч чоловіче бурчання. І щоб було кому готувати сніданок і наливати каву. І навіть не потрібно, щоб він виглядав як красень із кінофільмів. Головне, щоб був поруч. Реальний. І дивився на мене наживо, а не з обкладинки журналу.

Так, я хотіла любові.

І, як доросла жінка, я хотіла фізичної активності в ліжку, а не лише пітніти в спортзалі. Який до речі теж був у будинку. Навіть виходити з дому не треба, щоб замутити з тренером.

Але ж подружня зрада — це погано, а я, як би смішно не звучало, людина принципів. Та й у договорі чорним по білому: будь-яка «романтика на стороні», помічена пресою — автоматичний штраф, сума, від якої хочеться скрутитися клубочком і тихенько вити, бо навіть продажом нирки її не перекрити.

Хоча я вважаю, що моєму чоловікові, між іншим, було б абсолютно байдуже — ми ж незнайомі. І я мало вірю, що він мучився три роки як я.

Але справа полягала в тому, що я мала забезпечити йому ідеальну репутації і ризикувати заради митті насолоди не могла.

Тож останні три роки я прожила як монашка.

Тільки без релігії і без монастиря. Проти чоловічого як б не заперечувала.

І без… ну, ви зрозуміли.

Іноді мені здається, що я — головна героїня найскладнішого й найскучнішого любовного роману в історії.

Бо чесно кажучи, у день «весілля» моя романтична уява вже крутила трейлер: перший погляд, через який спалахнуть іскри, драматичний подих та трішки нервового тремтіння рук при кожному випадковому доторку, можливо навіть фізичний потяг і шалена шлюбна ніч після декількох келехів шампанського.

Все як має бути згідно кіно.

Ага, розмріялася Віра, твій фільм – це чорна комедія. І це я остаточно зрозуміла, коли у дверях з’явився Ілля, а не мій майбутній чоловік.

Він посміхався тією своєю лукавою усмішкою, яка ніби говорила «хоч ти бісишся, але я тобі подобаюся». В руках тримав гігантський букет. Від якогось провідного флориста.

— Наречений, на жаль, зайнятий, — промовив він так буденно, ніби оголошував перенесення щотижневого мітингу, а не  відсутність ключової фігури на весіллі. — Але він передає тобі свою глибоку повагу і вдячність за згоду носити його прізвище ці три роки.

І простягнув мені маленьку оксамитову коробочку.

— До речі, каблучку він обрав особисто, — додав Ілля таким поважним тоном. — Хоча, між нами, я б вибрав ефектнішу.

— Він не прийде… навіть на власне весілля? — перепитала я, почуваючись героїнею гіршої версії дешевої мелодрами — тієї, що навіть на телеканал «Надія» не взяли б.

— Усі формальності будуть виконані, — невимушено відповів Ілля. — Потрібен лише ваш підпис, пані Савчук.

І я підписала.

Звісно, підписала.

Бо питання порятунку дому нікуди не ділося, як би мене не лякала вся поточна ситуація з цим дивним шлюбом. Гроші залишалися грошима. І я продалася.