Розділ 2.4

Він усміхнувся трохи ширше, глянувши просто мені в очі. Такий чарівний, аж нудить.

— Думаю, ви все почули, — повторив тим самим впевненим, дратівливо спокійним тоном. Наче запропонував не фіктивне заміжжя, а каву з круасаном. А я — дурепа — відмовляюсь.

— Перепрошую, — я тихо розсміялась. — Ви це серйозно?

— Абсолютно.

— Тобто… ви в коридорі банківської установи пропонуєте мені вийти заміж за незнайомого чоловіка. Це нова схема шахрайства? «Одружися — отримай безкоштовну жертву і податкові бонуси»?

Він тихо засміявся.

— Ні, пані Савчук, все простіше. Ви рятуєте свій дім, а мій бос отримує необхідне прикриття у вигляді дружини. І всі задоволені.

— Звичайно, — скептично всміхнулася я. — А потім я прокинуся в багажнику з каблучкою на пальці і записом «розлучена посмертно».

— Не перебільшуйте, — він навіть не змигнув. — Все буде офіційно. Договір, підписи, печатки. Формальний шлюб на папері, ніяких «подружніх обов’язків». Зате ви отримаєте достатньо, щоб відновити будинок і спокійно жити в ньому. Ремонт зазвичай довгий — три роки вистачить.

Я глянула на нього настільки скептично, що брови ледь не втекли на потилицю.

Серйозно? Це точно не прихована камера? Де тут ведучий з мікрофоном?

— Чому саме я? — врешті запитала.

Ілля нахилив голову, поглянув трохи згори вниз, голос знизився — м’який, переконливий, небезпечний:

— Бо я добре розуміюся на людях. І бачу, що ви не з тих, хто сидить і плаче над проблемою. Ви з тих, хто шукає спосіб її вирішити. Я просто пропоную вам такий спосіб.

Ага.

Моя чарівна фея явно викурювала щось заборонене десь під забором, бо як пояснити, що замість казкового «бажання здійсниться» я отримала чоловіка в костюмі, який пропонує шлюб, тобто рабство, на три роки.

Дякую, всесвіте. Дуже смішно.

Але як би абсурдно це не звучало,  я все одно слухала.

Мабуть, тому що в його голосі не було фальші. Лише твердість і… азарт? Наче він і сам у захваті від цієї безглуздої ідеї. Посмішка в нього була хижа, майстерна, така, що заманить навіть того, хто клявся ніколи не робити дурниць.

— Подумайте, Віро. Три роки — це просто цифра. Пролетить швидше, ніж ви думаєте.

Я взяла його візитку. Натомість мала б послати куди подалі і піти.

Пальці тремтіли. Серце билося так голосно, ніби кричало: не роби цього!

Але розум шепотів інше: Дім, Віро. Це твій дім.

— Хто він? — запитала я після паузи. — Ваш бос.

Ілля ледь усміхнувся, куточки губ тільки ледь піднялися — так усміхаються зазвичай ті, хто знає, що перемога у них в руках.

— Людина, яка звикла отримувати те, що захоче. Вам достатньо знати одне — він надійний. І… дуже забезпечений.

— Дуже забезпечений, кажете? — я скептично скинула брову. — Тоді чому він не знайде… ну, не знаю, нормальну жінку, яка погодиться без угод і нервових треморів? У багатих же з цим проблем наче не має.

Я замовкла, а потім, перш ніж мозок устиг натиснути стоп, додала:

— Чи він… страшний?

Ілля тихо засміявся. Не голосно — але так, ніби я щойно видала наймилішу дурість у його робочому дні.

— Страшний? Ні. Скоріше… надто привабливий. Але не так, як ви подумали.

Гаразд, від цього пояснення краще не стало. Привабливий і страшний — часто одне й те саме, якщо чесно.

Він нахилився трохи ближче, голос став м’якішим:

— Деякі чоловіки не шукають романтики, пані Савчук. Їм треба надійне прикриття. І впевненість, що ніхто не поставить зайвих запитань.

Я опустила погляд на візитку, що тримала в руках. Товста, із тисненням, золото на чорному. Виглядала як VIP-квиток… у світ, де я ніколи не планувала бути.

Чи у прірву. Поки незрозуміло.

— Подзвоніть, коли визначитеся, — мовив Ілля впевнено, ніби вже знав результат. — І, будь ласка, не зволікайте. Судячи з усього, у вас мало часу.