Розділ 2.3

Щойно двері зачинилися за мною, дихання зірвалося. Паніка підкатила хвилею. Коридор наче розтягнувся, такий довгий, холодний, з мармуровою підлогою, дзеркальними стінами й панорамними вікнами в зоні очікування. Я, хитаючись, дійшла до зони очікування, сперлася на скло, ніби шукала хоч якусь опору, і намагалася вирівняти подих.

Та замість міста бачила лише своє відображення — невпевнену, бліду, з текою в руках і порожнім поглядом.

Очі защипало.

Ні, плакати не можна. Якщо почну — не зупинюся.

Не можна втратити дім!

Його не можна віддати тим, хто просто знесе стіни заради паркування.

Ти впораєшся, Віро. Ти завжди впорювалась. Просто треба знайти вихід. Безвихідних ситуацій не буває.

— Битися головою об скло — трохи травмонебезпечно, — озвався низький чоловічий голос із тієї тіні біля панорамного вікна, куди я раніше не дивилася. — Та й місце для самокатування вибране не надто вдале. Тут слизька підлога. Можна посковзнутися на власних сльозах, упасти й добити залишки гордості.

Я різко обернулася.

Чоловік стояв у кількох кроках від мене — високий, у бездоганно пошитому синьому костюмі, з легкою, майже ледачою усмішкою і тим хижим прищуром, від якого одразу хочеться тримати дистанцію. Від нього пахло дорогим парфумом. Якісь деревні ноти з ледь відчутним димним шлейфом. У руці він тримав чашку кави, ніби він щойно зайшов із найближчої кав’ярні. Напевно, його, на відміну від мене, пригостили на зустрічі. Мені навіть не запропонували.

Але мене зачепив вираз  на його обличчі, той самий вираз…

Так дивляться, коли вже знають, про твій провал.

— Перепрошую? — видушила я, намагаючись зробити обличчя байдужим.

— Не хотів підслуховувати, — сказав він тоном, який явно означав протилежне. — Просто у вашого банкіра занадто гучний голос.

Гучний? Мені він здавався радше беземоційним, ніж гучним.

— Я нічого подібного не помітила, — різко відповіла я. — Як і того, що тут узагалі хтось є, окрім мене.

— Тепер помітили, — усміхнувся він і зробив крок ближче. Не порушуючи меж, але чітко позначаючи свою присутність. — Ілля Коваль, — коротко представився. — Адвокат.

— Віра, — відповіла я машинально. Знайомитися з кимось зараз хотілося найменше.

— Приємно познайомитись, — мовив він спокійно. — Чув, ви можете втратити будинок.

Я різко випрямилася.

— Ви стежите за клієнтами цього банку?

Може він шахрай, який вишукує собі здобич?

Ілля легенько усміхнувся, кутики губ ледь сіпнулися.

— Ні. Я просто був поруч. Так вийшло.

Я підозріло примружилась. Може, і справді мав якісь справи в банку. А може, просто вигадує, щоб не здаватися дивним типом, який підслуховує чужі розмови.

Хоча, чесно кажучи, яке мені діло до його причин?

Мені своїх з головою вистачало.

Та він не поспішав іти. Стояв, ніби навмисне чекав, поки я сама запитаю, навіщо він тут. У його погляді було щось таке… розважливе.

І тоді я не витримала:

— І що, — я примружилась, — ви стати моїм спасителем? Запропонуєте мені благодійність?

— Ні, — відповів він тихо, майже м’яко. — Але можу запропонувати іншу угоду.

Пауза.

Погляд прямий, уважний, небезпечний.

— У мене є клієнт, — продовжив він. — Людина серйозна, впливова. І в нього… своя проблема. Юридичного характеру. Її можна вирішити лише одним способом.

— І я маю здогадатись, яким? — іронічно підняла брову.

— Шлюбом, — спокійно відповів він. — Формальним. Без всяких подружніх обов’язків в спальні. Просто угода на папері, вигідна обом.

Я кліпнула.

— Даруйте, ви щойно запропонували мені… фіктивне заміжжя?