Розділ 2.2

Запах свіжої кави від чашки, що стояла на краю стола. Холодний офіс банку, де кондиціонер гудів так рівно, ніби охолоджує не лише повітря, а й емоції. Скляні стіни з вертикальними жалюзями, стерильна тиша — і відчуття, ніби тебе відрізали від решти світу. Скільки часу минуло відтоді, як сіла в крісло навпроти керівника відділу.

Він, як і заведено, сидів з рівною поставою в своїй бездоганній сорочці з планшетом у руках і виразом обличчя людини, яка подумки вже на обіді.

— Пані Савчук, я повторю, — промовив він стримано, але без найменшого натяку на співчуття до моєї складної ситуації. — Термін сплати простроченого кредиту спливає завтра. Після цього банк буде змушений виставити ваш будинок на продаж через систему електронних торгів.

Я слухала, але всередині стояв гул. Той самий, що виникає, коли життя тріщить по швах, а ти сидиш, киваєш, і робиш вигляд, що все контролюєш.

Чоловік глянув на мене очікувально, і я кивнула — автоматично, намагаючись не видати, як усе всередині стискається в тугий вузол.

Старий будинок у центрі міста, з кованими балконами й арочними вікнами, — єдине, що залишилося від батьків. Звичайно, його вже давно намагалися викупити, та навіть визнати аварійним, щоб примусово забрати. Я боролася за нього з останніх сил. Однак мені не хватало впливу та грошей.

Так, він не був ідеальним, вимагав ремонту, але кожна тріщина на фасаді, кожна скрипуча сходинка — усе це було частиною мене.

І я не збиралася дозволяти комусь із банку продати мої спогади за стартовою ціною лоту.

— Я знайду гроші, — сказала я впевнено, хоча чудово розуміла, як це звучить. — Мені просто потрібно трохи часу. Цей будинок цінний не лише для мене — це архітектурна пам’ятка. Ви ж розумієте, його не можна продавати аби кому. Нові власники можуть його знести. Йому потрібен ремонт, не бульдозер.

Представник банку підняв очі від планшета й подивився на мене так, ніби я запропонувала йому розрахуватися емоціями.

— Пані, — сказав він сухо, — прострочення за кредитом становить понад дев’яносто днів. Банк не може зробити виняток, навіть якщо йдеться про архітектурну спадщину.

Він клацнув текою — чітко, як ставлять крапку в приговорі.

— Якщо кошти не надійдуть до понеділка, майно буде виставлено на продаж через систему електронних торгів. Іншого варіанту не існує.

Його «через систему електронних торгів» звучало так, ніби мене збиралися продати разом із домом.

— Але… — спробувала я, та він уже підводився.

— Перепрошую, маю наступну зустріч. Рекомендую використати цей час із користю.

Він чемно кивнув у бік дверей. Ще й дивиться так, ніби я вже занадто затрималась у приміщенні.

Останні слова прозвучали особливо знущально.

Йолоп.

Він чемно, але наполегливо кивнув у бік дверей. І ще так глянув, ніби говорив: рухайся, не затримуй повітря.

— Але… — почала я, підводячись, та він відразу перерізав можливість продовження:
— Упевнений, ви знайдете рішення. Гарного дня.

Я встала, відчуваючи, як усередині все стискається від відчаю. Ввічливо, культурно, з посмішкою мене просто виставили за двері.

А я ж намагалася виглядати впевнено. Говорила спокійно. Тримала спину рівно. Старалася звучати переконливо.

І все одно — нічого.