Розділ 2

Я грюкнула дверима номера так, що, здається, злякала навіть себе, і одразу навалилася на неї спиною — ніби від цього реально залежало моє життя.

Секунда тиші.

Тіло досі тремтить, мозок завис між «тікай!» і «що ти, дурепо, твориш?!».

Серце калатає десь у горлі, і лише коли переконуюсь, що за дверима нікого немає, дозволяю собі видихнути.

Нехтуючи будь-якою грацією, знімаю черевики, кидаю пальто на стілець і розминаю шию. Волосся вибилося з-під хустки, лоб вологий, щоки палають.

І виглядаю якраз, як жінка, яка щойно злякалася власного чоловіка, немов якогось маніяка.

— Ну що ж, Віро, вітаю, — бурмочу я в порожнечу номера. — Ти — головна героїня сімейного трилера.

Кидаю сумку на ліжко й, на всяк випадок, визираю у вікно.

Звичайно зустрічаю темрява, бо коли я дала в тапок уже були сутінки. І поки виляла по дорозі до готелю встигло повністю потемніти. Але на щастя парковка освітлюється і я бачу, що вона порожня, машини стоять мирно, ліхтарі лінькувато блимають.

Жодних високих, загрозливо спокійних фігур. І все одно мені здається, що він десь поруч.

Дивиться.

З-за рогу, з темряви, з відбиття у склі — неважливо. Його погляд, здається, прилип до мене, мов липка плівка.

Боже, моя уява мене доконає!

Тому я швидко зашторюю вікна й замикаю двері на всі можливі замки (взагалі тут тільки один працює), включно з тим, що, схоже, повністю зламаний, але зараз мене це не хвилює.

Головне відчути себе захищеною. І випити чогось нарешті. Можливо чаю з м’ятою для заспокоєння.

Або чогось міцнішого.

На жаль, у мінібарі лише солодощі й газована вода. Коли заселялась, мене це не збентежило. А зараз я готова знизити рейтинг готелю до однієї зірки — виключно за відсутність вина. Та і вилка чайника викликає підозру у її справності. Треба було не жаліти коштів і вибрати готель дорожче. Та стало шкода коштів. Не чоловіка звичайно. Номер я вирішила сплатили з власного рахунку.

— Чудово, — шепочу я, наливаючи собі каву. — Втеча вдалася. Якщо не рахувати нервового зриву, зламаного нігтя і того, що тепер я, здається, офіційно в розшуку у власного чоловіка.

А я ж просто хотіла зустрітися, спокійно поговорити, можливо — отримати підпис і нарешті закрити цей дивний, юридично бездоганний, але морально сумнівний шлюб.

А натомість…

Мої руки тремтять, коли я вмикаю кавомашину. Єдиний варіант, який у мене залишися. Краплі води падають у піддон — кожна звучить гучніше, ніж потрібно, діючі на мої розхитані нерви.

Сідаю на край ліжка й розумію, що м’язи болять, наче після марафону.
Хоча, якщо подумати, марафон таки був.

Емоційний.

Назва: «Як утекти від власного сексуального чоловіка, якого вперше бачиш за три роки».

Я роблю ковток кави й майже відчуваю, як життя поступово повертається в тіло.

Майже.

— Спокійно, — шепочу я сама собі. — Він не пішов за тобою. Він не переслідує.

(А якщо переслідує, то я хоча б помру з кофеїном у крові. Приємне заспокоєння.)

Я падаю на ліжко й витягаю ноги. Стеля дивиться на мене з докором, а в голові крутиться одне й те саме питання: як я взагалі до такого докотилася?

Серйозно.

Хто виходить заміж за чоловіка, якого навіть не бачив?

А потім три роки живе з чужим прізвищем і не має уявлення, як у реальності виглядає власний чоловік. Фото не рахуються — вони не передають масштабу катастрофи.

Правильна відповідь — я.

Я згадую той день, коли все почалося.

Запах свіжої кави від чашки, що стояла на краю стола. Холодний офіс банку, де кондиціонер гудів так рівно, ніби вирівнює не лише повітря, а й емоції. Скляні стіни з вертикальними жалюзями, стерильна тиша — і відчуття, ніби тебе відрізали від решти світу. Скільки часу минуло відтоді, як сіла в крісло навпроти керівника відділу.

Він, як і заведено, сидів з рівною поставою в своїй бездоганній сорочці з планшетом у руках і виразом обличчя людини, яка подумки вже на обіді.

— Пані Савчук, я повторю, — промовив він стримано, але без найменшого натяку на співчуття до моєї складної ситуації. — Термін сплати простроченого кредиту спливає завтра. Після цього банк буде змушений виставити ваш будинок на продаж через систему електронних торгів.

Я слухала, але всередині стояв гул. Той самий, що виникає, коли життя тріщить по швах, а ти сидиш, киваєш, і робиш вигляд, що все контролюєш.

Чоловік глянув на мене очікувально, і я кивнула — автоматично, намагаючись не видати, як усе всередині стискається в тугий вузол.

Старий будинок у центрі міста, з кованими балконами й арочними вікнами, — єдине, що залишилося від батьків. Звичайно, його вже давно намагалися викупити, та навіть визнати аварійним, щоб примусово забрати. Я боролася за нього з останніх сил. Однак мені не хватало впливу та грошей.