Розділ 1.3

— Серйозно? Саме зараз? — видихаю, дивлячись на панель.
— Машино, ти ж зовсім новенька! Чому ти не заводишся!?

На панелі не світилося жодної помилки, але також не було жодного натяку на життя. Стоїть собі ідеально спокійна, ніби насолоджується моїми стражданнями. Я вже готова молитися всім богам, коли раптом помічаю: коробка передач увімкнена на «R».

Задній хід. Господи, оце я дурненька, виключила машину, а коробку не переставила.  

— Блондинка року, — бурмочу я й зі злості кручу ключ сильніше ніж треба. Тріс! — і мій ідеальний ніготь ламається навпіл.

— Та щоб тебе! — видихаю з відчаєм. — Мій манікюр! — стогну, притискаючи палець до губ, бо це ще й боляче.

А потім зітхаю й приречено додаю:

— Хай йому грець, цьому манікюру. Мій чоловік іде прямо до мене. А це, між іншим, гірше.

Перемикаю важіль на «паркінг», знову повертаю ключ — і мотор оживає з натужним риком. Здається, оживаю разом із ним. Роблю нарешті глубокий вдих. Та ледь я встигаю зрадіти, як повертаю голову — і бачу Максима, який стоїть просто перед машиною.

Стоїть і дивиться.

Не просто дивиться, а наче вивчає мене, мов книгу, яку давно хотів прочитати.
Від цього погляду по тілу пробігають мурахи, у грудях стискає від напруги, а мозок панічно шепоче:

«Заводь і тікай!»

Але я не рухаюся. Просто сиджу, немов приросла до сидіння. Його хижий, холодний погляд тримає міцніше за будь-який ремінь безпеки. І складається враження, що він чудово бачить мене крізь тоноване скло. Може в нього рентгенівський зір, як у Супермена? Повітря в салоні густішає, стає якимсь задушливим, важким. Здається, хтось просто викрутив кисень до мінімуму.

Він підіймає руку, щоб постукати у вікно…

— Мамо… — тільки це й зривається з моїх губ, перш ніж я з усіх сил тисну на газ. Так, що наче вдавлюю педаль додолу.

Машина різко зривається з місця. Шини верещать, залишаючи чорні сліди на асфальті, я вивертаю кермо так різко, що мало не зачіпаю чужий бампер. Серце гупає, як барабан, у голові — одна-єдина думка: «Головне — забратися звідси подалі.»

Кидаю короткий погляд у дзеркало заднього виду, з острахом, що він біжить за машиною. Але ні, він же поважний бізнесмен, тому просто стоїть, як укопаний, посеред парковки. Руки схрещені на грудях. Спокійний, високий, загрозливо нерухомий. Мій законний чоловік.

— Геніально, — бурмочу, стираючи піт із чола. — Три роки шукала чоловіка, щоб розлучитися, і зрештою втекла, як кролик від змії.

Цікаво, він зрозумів, хто я? Чи вирішив, що якась божевільна приїхала дивитись нього з авто? Швидше друге. Хоча… якщо чесно, він не так уже й помилиться.

Хапаюся за кермо міцніше, концентруюся на дорозі, але пальці все одно тремтять.
Асфальт попереду мерехтить, ніби від спеки, а всередині не відпускає дивне відчуття — ніби його погляд усе ще тут, на мені. Прилипає до шкіри, до думок, до дихання.

Навіть коли повертаю за ріг і остаточно втрачаю його з поля зору, це відчуття не зникає.

Б-р-р…

— Все, — видихаю я, — наступна зустріч тільки після консультації якоїсь могутньої бабки, покупки трьох оберегів і літра валер’янки.