Розділ 1.2

Я, звісно, бачила це і на фото, але наживо — це зовсім інше враження. Потряхую, як пришелепувата, головою, намагаючись прогнати марення, яке затуманило мої розумові здібності фізичним потягом. Три роки фіктивного шлюбу і самотності, схоже, добряче вдарили мені по голові.

Ну і що з того, що він неймовірно сексуальний?

Колись я справді думала, що виграла джекпот, коли підписувала ті кляті папери, уявляючи, що чоловік бодай прийде познайомитися з власною дружиною.

Навіть нафантазувала собі, що цей шлюб за розрахунком раптом стане чимось справжнім.

А що, я ж жінка, можу і побути інколи трохи наївною та романтичною. Тим паче, коли сучасні романи були єдиним, що рятувало мене від повного божевілля у моєму «шлюбі без чоловіка». Ну ви знаєте, якими палкими вони можуть бути!

Я знову дивлюся на нього.

Чорне волосся з синюватим відблиском, блищить на сонці — невже це природно? Не вірю, що такий чоловік дозволив би комусь фарбувати себе. І те, як воно зачесане назад, не схоже на роботу стиліста, а навпаки укладе так від природи, а може від того, що він часто проводить рукою по волоссю, зачісуючи його назад. Бо він занадто мужній, щоб бути метросексуалом.

А його погляд… холодний, точний, хижий.

Наче сканує простір на загрози. Хочеться не просто відвести очі, а сховатися під кермом і прикинутися декоративним елементом салону.

Видихаю. Раз. Другий. Третій.

Як заняттях з медитації, тільки замість спокою в душі суцільний Армагеддон. Тягнуся до документів, пригадую промову, яку зранку репетирувала перед дзеркалом: спокійна, упевнена, ділова.

«Три роки я чемно притримувалася умов нашого договору, і тепер хотіла б його розірвати. Не розумію, чому це стало проблемою…»

Занадто довго?

Мабуть, так. Але, може, в нього хоч совість прокинеться, якщо говорити офіційно.

Руки тремтять так, ніби я вчора цілий день пила.

Чесно-чесно — ні краплі! Тільки кава. І навіть не ірландська.

І тут мене осяює: я не зможу. Не сьогодні. Надто нервую, щоб зв’язати хоч три слова.

Треба перевести подих, зібратися, перечекати.

План-мінімум уже виконано — я впевнилася, що він справді працює в цьому офісі. Можу спокійно повернутися завтра… або через тиждень.

Може, до того часу він сам (чи його вірний друг Ілля) принесе мені документи про розлучення. Цілком логічно припустити, що мій благовірний просто забув, що термін нашого шлюбу давно минув.

Так. Саме так. Звучить цілком раціонально. Отже, час звідси зникати.

Я вже тягнуся до ключів запалювання, коли щось змінюється.

Спочатку — це лише легкий укол інтуїції, а потім між лопатками біжить холодок. Я підводжу очі й бачу, як Максим раптом зупиняється. Він уже не йде до свого авто — навпаки, розвертається в мій бік.

Як він дізнався, що я тут? Невже чорний седан із бежевим салоном настільки привертає увагу?

Я панічно переводжу погляд — і розумію, що він іде прямо до мене.

— Тільки не це… — шепочу я, коли хвиля необґрунтованого страху накриває мене з головою.

Серце вистрибує з грудей, пальці судомно крутять ключ у замку.

Ще раз. І ще.

Нічого.

Мотор мовчить, наче знущається.