Розділ 1.1

Я ніколи не думала, що настане день, коли я сидітиму в припаркованій машині, в темних окулярах і з атласною хусткою на голові, — і спостерігатиму за чоловіком.
Звучить як сцена з дешевого детективу, правда? Ідею з «маскуванням» я, до речі, теж підгледіла саме звідти. Зазвичай так роблять ревниві дружини, які підозрюють чоловіків у зраді.

Тільки я не ревнива. Хоча, якби обставини склалися інакше — хто знає. Але сьогодні я стежу за Максимом (так, саме так звали мого варвара… тобто, чоловіка) зовсім не для того, щоб упіймати його з коханкою.

Я просто хочу його зловити, щоб нарешті розлучитися.

Іронічно, чи не так?

За плечами три роки шлюбу, а я жодного разу не бачила власного чоловіка.

Тільки фото, акуратно вкладене в папку з документами та шлюбним контрактом. Потім я поставила його в чорну рамку — і в сусідів склалося враження, що я вдова. Навіщо ж було їх переконувати у зворотному. Так мені легше жилося.

На знімку він виглядав не як «звичайний чоловік», а як той тип чоловіків, від яких розумним дівчатам краще триматися подалі. Строгий костюм, холодний погляд, бездоганна постава і підборіддя, ніби вирізьблене з граніту.

Так би й вкусила за нього.

Його зовнішність змушувала мою внутрішню богиню нервувати навіть через глянець паперу. На фото він здавався занадто зібраним, занадто ідеальним, щоб бути справжнім. Але після власного «розслідування» я точно з’ясувала: він існує (мені ж треба так «пощастити»). І навіть носить обручку, як доказ, що він справді одружений.

Який ідеал, чи не так? Вірний мій.

Щоправда, я боюся, що зустріч із чоловіком може стати найбільшою дурницею у моєму житті. Хоча ні, першою була сама згода на цей шлюб.

Три роки він залишався для мене фантомом: підписи під документами, електронні листи, дзвінки від його помічників і поодинокі згадки в новинах про його бізнес. Особисте життя (тобто я, чи хоч якась коханка) залишалося таємницею.

Хіба що його права рука час від часу виявляв до мене підозрілу зацікавленість — більшу, ніж сам Максим.

І ось я сиджу в машині навпроти офісу, де, за чутками, він працює, і чекаю, немов якась сталкерка. На пасажирському сидінні документи про розлучення з пунктом: «спільне майно відсутнє».

Вони пахнуть свіжою фарбою принтера й довгоочікуваною свободою.

Залишилось якась дрібниця — побачити його, переконатися, що він реальний, і отримати заповітний підпис.

Ось тільки нерви на межі.

Хоч я й героїчно тримаюсь і не гризу нігті. Не тому, що спокійна, а тому що манікюр шкода. Та й панікувати наодинці — це не найефективніше заняття, особливо коли починаєш розмовляти сама з собою і підозрювати, що кава була занадто міцною.

А може, бариста трошки хлюпнув туди алкоголю?

Я б не відмовилася, зважаючи на ситуацію.

Хоча щось погризти я таки знайшла, а саме паперовий стаканчик від давно випитої кави. Весь день цілеспрямовано дивитися на вхід в будівлю — зовсім не так просто, як здається у фільмах. Люди виходять і заходять, виходять і заходять, і знову виходять, але ніхто з них не схожий на чоловіка з фотографії.

Може, його знову не буде.

Може, я даремно приїхала.

Або, може, мій чоловік справді існує лише в юридичних документах і в чиїйсь злій фантазії.

Я вже тягнуся до ключів запалювання, втомившись сидіти без діла, коли вхідні двері офісу розсуваються — і з будівлі виходить ВІН!

Точно як на фотографії. Навіть придивлятися не треба. Він вищий, ніж я уявляла, і ширший у плечах. Темне пальто сидить бездоганно, але водночас здається, що стримує його. Він рухається, наче хижак, який не шукає здобич, а просто знає, що все навколо вже належить йому. Варто лише клацнути пальцями — і ти його жертва. Йде так вивірено, так впевнено, з тією стриманою силою, від якої пробігає тремтіння десь глибоко всередині. Він навіть не дивиться по боках, але люди самі розступаються, ніби інстинктивно відчувають, хто тут головний.

Боже… який же він красивий!