​Розділ 11. Вхідний виклик

Поліцейська дільниця округу Оквуд. 10:45 ранку.

​Ранок зустрів дільницю звичним хаосом. У повітрі висів важкий дух пересмаженої арабіки, дешевого тютюну, занесеного з вулиці на одязі, та їдкий запах озону від старих лазерних принтерів.

​Детектив Томас Міллер відкинувся на спинку крісла, яке відгукнулося страдницьким рипінням. Міллер був чоловіком «старої загартування»: за п'ятдесят, обличчя пооране глибокими зморшками, наче стара дорожня карта, а вуса густо торкнуті сивиною. Його важкий погляд і вічно пом'ятий піджак створювали образ людини, яка бачила в цьому житті забагато брехні, щоб вірити в дива.

​Навпроти нього, втупившись у монітор, сидів напарник — Рід Гадсон. Повна протилежність Міллеру: трохи за сорок, підтягнутий, в ідеально випрасуваній блакитній сорочці. Закочені рукави оголювали татуювання у вигляді компаса на передпліччі. У Ріда були гострі риси обличчя і чіпкий, швидкий погляд людини, яка довіряє цифрам і логам більше, ніж інтуїції.

​На столі замигтів індикатор внутрішньої лінії.

​— Гадсоне, візьми другу! — крикнув черговий, не відриваючись від кросворда. — Тут якась жінка на межі істерики.

​Гадсон зі зітхненням натиснув кнопку спікерфона.

​— Детектив Гадсон. Слухаю.

​— Детективе... — голос у слухнявці тремтів, зриваючись на свистячий шепіт. — Моя донька... Хлоя Беннет. Вона зникла. Я знаю, що ви скажете про сорок вісім годин, але у нас їх немає!

​Рід звично помасажував перенісся.

​— Мем, заспокойтеся. Давайте по порядку. Скільки років вашій доньці?

​— Тридцять два. Вона...

​— Тридять два? — Гадсон кинув промовистий погляд на Міллера. Той лише підняв брову. — Мем, у такому віці люди іноді просто хочуть, щоб їх залишили в спокої. Може, вона поїхала на вихідні? Телефон вимкнений?

​— У тому-то й річ, що ні! — у голосі матері зазвучала сталь. — Вона надсилає СМС, але не бере слухавку. І вона не поїхала б просто так. У неї син, Тео. Йому тринадцять. Він зараз у мене, і Хлоя ніколи, чуєте, ніколи не залишає його без зв'язку. Вони зідзвонюються по кілька разів на день. Тео другу добу місця собі не знаходить, він зачинився в кімнаті, бо мама пише йому якимись... короткими уривками фраз. З помилками!

​Рід повільно випрямився. Рипіння стільця прозвучало в тиші дільниці особливо різко. Наявність тринадцятирічного сина, з яким у матері тісний зв'язок, — це вже не «загул дорослої дівчини». Це привід для тривоги.

​— Є ще щось, про що нам варто знати? Хронічні захворювання? Проблеми із законом?

​— У Хлої біполярний розлад, — видихнула жінка, і Рід почув схлип. — Вона приймає ліки. Якщо вона в манії або, навпаки, в депресії... я боюся, що вона або в біді, або хтось забрав її телефон. Вона згадувала чоловіка, Майкла Стівенса. Механік. Будь ласка, знайдіть її!

​— Ми зафіксували дані, мем. Чекайте на дзвінок.

​Рід поклав слухавку і подивився на Міллера. Той перестав стукати по клавішах і задумливо жував край незапаленої сигари.

​— Ну що, Томасе, — Рід важко підвівся, застібаючи піджак. — Чергова сімейна драма. Мати стверджує, що донька — свята, а та, судячи з усього, просто вирішила влаштувати собі канікули від пігулок та обов'язків. Творча особистість, декораторка... мабуть, погнала з якимось художником у захід сонця. Занадто типово, не вважаєш?

​Міллер не усміхнувся. Він повільно провів долонею по коротко стриженому волоссю, вдивляючись у монітор.

​— Хлоя Беннет... — тихо промовив він, гортаючи базу даних. — Кілька штрафів за паркування, і все. Чисто. Знаєш, Ріде... у мене якесь дивне передчуття. Воно рідко заходить до мене в гості, але зараз прямо свербить під лопаткою.

​— Це у тебе від паскудної кави свербить, — хмикнув Рід, хапаючи ключі від службового авто. — Але добре. Пробивай адресу цього механіка, Стівенса. Поїдемо і запитаємо у нього, чому його подруга раптом стала занадто «зайнятою» навіть для власного сина.