Розділ 7. Ввічливість як зброя

Вечір на Оквуд-авеню був наповнений тією рідкісною близькістю, яку Майк так довго шукав. Хлоя була поруч, і весь світ за межами спальні здавався неважливим. Але різкий, наполегливий дзвінок у двері змусив Майка здригнутися.

​— Кого там принесло? — прошепотів він, неохоче натягуючи джинси.

​Хлоя, накинувши його сорочку, стурбовано визирнула в коридор.

​Майк спустився і ривком відчинив двері. На порозі стояла Енді. В її образі не було ні краплі люті. Навпаки, вона виглядала винуватою і злегка розгубленою.

​— Майку! О боже, пробач, що так пізно, — вона ніяково усміхнулася, поправляючи ремінець сумки. — Я бачила світло у вікні й вирішила ризикнути. У мене завтра вранці важливий запуск системи, а я виявила, що залишила у тебе в кабінеті свій хаб і програматор. Пам'ятаєш, ті чорні блоки з купою дротів? Без них я завтра просто не зможу увійти в мережу компанії.

​Майк завагався. Енді працювала у великому IT-секторі, і він знав, як вона дорожить своєю репутацією «залізної леді» коду.

​— Так, звісно... — він відчинив двері ширше. — Проходь, вони на полиці.

​Енді ступила в передпокій і тут же зіткнулася поглядом із Хлоєю, яка повільно спускалася сходами. Боса, у безмірній чоловічій сорочці, з розпатланими медовими кучерями — Хлоя виглядала живим, хаотичним контрастом до бездоганно зібраної Енді.

​— О, привіт! — Енді усміхнулася Хлої так щиро і тепло, що Майк остовпів. — Вибачте, друзі, я чесне слово не хотіла переривати ваш вечір. Я Едріан, стара знайома Майка.

​Хлоя завмерла на сходинці, збита з пантелику цією дружелюбністю. Вона очікувала сцени, ревнощів, а зустріла... розуміння.

​— Приємно познайомитися. Я Хлоя, — відповіла вона, марно намагаючись запросити волосся. — Хочеш... може, кави?

​— О, це було б чудово, але я і так почуваюся винною, — м'яко відгукнулася Енді. — Я швидко заберу своє «залізо» і зникну. Майку, покажеш, де я їх залишила?

​Вони пройшли до кабінету. Енді почала збирати свої речі: дроти, невеликі електронні блоки, специфічний адаптер. Вона робила це не поспішаючи, акуратно змотуючи кожен кабель виток до витка.

​— Вона дуже мила, Майку, — тихо промовила вона, не обертаючись. — Така жива. Справжня художниця, правда?

​— Так, вона чудова, — відповів Майк, відчуваючи, як вузол напруги в грудях трохи слабшає.

​— Я рада за тебе. Правда, — Енді повернулася і подивилася на нього з легким, світлим сумом. — Після того як ми зрозуміли, що «клітки» не для нас, я сподівалася, що ти знайдеш ту, хто наповнить цей дім кольором. Просто... бережи її, добре? Вона здається такою тендітною.

​У коридорі Хлоя, відчуваючи себе зайвою в цьому дивному діалозі, крикнула:

​— Друзі, я все-таки збігаю в кав'ярню за рогом! Нам усім треба підбадьоритися. Енді, тобі яку взяти?

​— Ой, не варто, люба! — відгукнулася Енді. — Я вже йду.

​Коли вхідні двері за Хлоєю зачинилися, Енді підійшла до столу, де лежала сумочка Хлої. Поруч стояла відкрита баночка з таблетками. Енді не чіпала їх. Вона просто подивилася на Майка з тим виразом обличчя, з яким дивляться на людину, що робить фатальну помилку.

​— Вона приймає літій? — дуже тихо, майже пошепки запитала Енді. У її голосі не було знущань — тільки глибоке, майже материнське співчуття. — Майку... ти впевнений, що впораєшся? У мого колеги дружина з таким діагнозом. Це... це важко. Це не просто «настрій», це американські гірки, які ніколи не зупиняються.

​— Вона справляється, Енді. Все під контролем, — відрізав Майк, але всередині вже ворухнувся холодний черв'як сумніву.

​— Звісно, звісно, — Енді примирливо підняла долоні. — Пробач, я не мала лізти. Просто я знаю, як ти цінуєш стабільність. Я забираю речі і йду.

​Вона наблизилася до нього впритул. Перш ніж він устиг зреагувати, Енді швидко і владно поцілувала його в губи. Майк, не очікуючи такого, різко відсахнувся.

​— Це на прощання, — просто сказала Енді.

​Вона підхопила свій кейс, ще раз м'яко усміхнулася йому на порозі й вийшла якраз у той момент, коли червоний «Камаро» Хлої звернув на під'їзну доріжку.

​Енді сіла у свою машину і ще довго дивилася на освітлені вікна будинку. Її «дружелюбність» була бездоганною. Вона не стала ворогом — вона стала «союзником», який «попередив». Щоразу, коли Хлоя сміятиметься занадто голосно або плакатиме без видимої причини, в його голові звучатиме тихий, співчутливий голос Енді.