Епілог.

Кухня була наповнена сонцем і запахом свіжоспечених тостів. Аліна стояла біля плити в його сорочці, що ледь прикривала живіт. Її рухи стали повільнішими, зосередженими, і в цьому було щось нове — материнське. Вона налила чай і зупинилась, відчувши легкий поштовх зсередини. Усміхнулась.

— Він знову б’ється, — сказала вголос.

— Або вона, — поправив Андрій, заходячи на кухню босоніж. Він виглядав розслабленим і щасливим, немов з нього зняли весь тягар дорослого життя.

Він підійшов, обійняв її ззаду, поклав руки на живіт.

— Як ти?

— Добре. Просто іноді не віриться, що це наше життя. Що все… вляглося.

— І ніяких драм?

— Ну, хіба що трохи гормональних, — підморгнула вона, і вони разом засміялися.

У вікно видно було дерева, які повільно вкривалися молодим листям. Весна. Новий початок. Їхня історія більше не була про страхи, втечі чи втрати. Тепер вона була про вибір — свідомий, щирий, двосторонній.

Макс прислав фото з Лєрою — вони були на морі, усміхнені, дикі, щасливі. Аліна переглянула повідомлення від тата, де він передає вітання вже улюбленому зятю , поклала телефон і прошепотіла:

— Здається, ми всі нарешті виросли і усвідомили найголовніше.

Андрій торкнувся її щоки, змусив її подивитися в очі.

— Ми не виросли. Ми просто зрозуміли, заради кого хочеться стати кращими.

На столі лежала обручка — вона знімала її на ніч, бо пальці трохи набрякали. Вона блищала у променях сонця, як тиха обіцянка.

Аліна знала: попереду буде всяке. Але тепер вона більше не боялася. Бо була не сама. Бо мала дім — не місце, а людину. Коханого чоловіка і його дитину під серцем.