23. Вечірка.

— Скажи мені чесно, скільки ще з’явиться пляшечок у ванній? — Андрій тримав у руках щось між спреєм для волосся і тоніком для обличчя. — Це вже як експозиція в косметичному музеї.

Аліна, сидячи на кухні з чашкою чаю, лише знизала плечима.

— У тебе ж є три однакові футболки — і нічого. А я просто жінка і мені дуже потрібна кожна з цих пляшечок.

Андрій буркнув щось, прибираючи косметичний засіб на полицю, де, щоправда, вже майже не залишилось місця.

Життя разом починалось як казка. Спільні сніданки, затишні вечори, довгі розмови до півночі. Але поступово побут почав втиратись у цю казку, як пил під двері. Сто пар взуття в коридорі, розкидані серветки, нескінченні «де мій рушник?» і «ти не бачила мої ключі?».

Але те, що рятувало кожен вечір — це Аліна на кухні. Її страви — з ароматами затишку й любові. Навіть якщо день був напруженим, вечеря змінювала все.

Та цього вечора в Аліні щось мовби защеміло. Вона стояла біля вікна, дивилась на сутінкове місто і відчувала, як дихання стає важчим. Ніби щось тисне зсередини. Побут. Повторення. Прогнозованість.

І тут пролунав дзвінок.

— Аліно! — голос Макса був гучним і жвавим. — Вечірка в суботу, в мене на дачі. Шашличок пожаримо. Буде весело. Бери з собою подружку, бажано красиву, як ти.

Вона усміхнулась, мов дитина, що щойно знайшла цукерку в кишені.

— Добре, подумаю. Але від мене жодних гарантій.

Потім написала Лєрі:

«Хочеш з нами на тусу? Макс кличе. Обіцяє , що буде весело».

*****
 

На дачі в  Макса гучно грала музика, повітря було наповнене запахом свободи, диму, алкоголю  і  смаженого мʼяса . Людей — повно, але атмосфера була комфортна, своя, розслаблена, дружня. В повітрі витала легка дурість юності, якої так не вистачало Аліні останнім часом.

Вона стояла біля імпровізованої барної стійки, тримаючи келих пива, у короткому топі й джинсах, які давно не вдягала. Поруч — Лєра, з підозрілим скепсисом оглядаючи публіку.

— Що це за  “старперська вечірка”? — перепитала вона з піднятою бровою.

— Дай п’ять хвилин. Ще не розкрутилась, — підморгнула Аліна.

І справді, вечір тільки розпочинався.
 

А потім прийшов Андрій.

Він з’явився на порозі, ніби з іншого фільму — строгі штани, біла сорочка з недбало закоченими рукавами, впевненість у кожному русі. А ще — легка усмішка, яка змусила дівчину забути, що вона мала його ревнувати до роботи.

— Я думала, що ти вже  не прийдеш, — сказала Аліна, коли він підійшов.

— Як же я міг залишити свою дівчину в цьому логові холостяків? Я своє бережу, а ти - тільки моя! 

— Твоя , — усміхнулась вона і поцілувала його.

Макс підійшов із пляшкою текіли.

— Андрій! Не думав, що побачу тебе на вечірці, де більше двох людей і немає геть ніякої презентації.

— Колись треба нагадувати собі, що життя — це не лише таблички, — відповів Андрій і взяв стопку. 

— Макс, знайомся — це Лєра, — сказала Аліна . — Моя подруга. Вона була впевнена, що тут буде нудно. Але ще не знає, що ти  — головний постачальник хаосу.

Макс враз обернувся до Лєри.

— Так от хто ця красуня . Мушу визнати — ти виглядаєш краще, ніж мої уявлення про “кращу подругу”.

— А ти звучиш як ходяча самовпевненість, — відповіла Лєра, але посміхнулась.

Іскра. І вона точно не була від запальнички.

*****

Гра в “Правда чи виклик” почалась невинно, а закінчилась тим, що Андрій пив  текілу прямо з пляшки, а Аліна стрибала в надувний басейн одягненою  , Лєра вчила когось танцювати бачату, Макс розповідав байки з університету, перебільшуючи кожну історію у три рази.

Андрій сидів на підвіконні з келихом, дивився на Аліну — мокру, засміяну, щасливу. Він відчував себе дивно легко. Ніби знову двадцятирічним. Ніби знову міг просто жити, не рахуючи ризиків.

Він підійшов, обійняв її ззаду, приклавшись губами до вуха.

— Яка ти шалена. Але мені подобається. Скажи мені ще раз, що ти — не сон.

— Це все не сон, — відповіла вона. — Але я не обіцяю, що ранок буде легким.

— Може, й добре, що ми живемо разом. Знаю, кому довірити похмільний бульйон, — пожартував чоловік.

Аліна засміялась,  вона  світилась від щастя і позитивних емоцій.

І ніхто з них не думав про завтра. Бо сьогодні було саме тим, що варте пам’яті.